РОЗДІЛ 6

НАСТЯ. 

Після вечора на пляжі я довго не могла заснути. В голові постійно прокручувався момент, коли Максим кинувся у воду — без страху, без роздумів, просто тому, що хтось потребував допомоги. Хвиля, яка підхопила дівчинку, здавалося, встигла торкнутися й мене — своїм незрозумілим, але потужним впливом. Я лежала, дивилася нерухомо у темну стелю, наче там, серед мікрофонних тріщинок, ховалася відповідь на всі мої сумніви, і слухала, як за вікном шепоче море — спокійне, ніби все це було лише сни, а не реальність. І раптом почула легке постукання у двері.

— Хто там?

— це Я - Максим, — відповів знайомий голос .

Я повільно підвелася, накинула светр через плечі, бо нічна прохолода вже просочилася в кімнату, і відчинила двері. Він стояв у простому і незвичному для нього одязі - білій майці і спортивних штанях, з підносом на якому були дві чашки чогось гарячого, із яких піднімався легкий пар. Аромат трав'яного чаю миттєво заповнив коридор. Він спокійно оцінюючи дивлячись на мене, сказав:

— Не спиш?

— Не можу. Ти мене лякав сьогодні.

Він усміхнувся, але це була не та самовпевнена посмішка, до якої я звикла. Це було щось тепліше, приглушеніше.

— Так само, як і ти — коли стояла на березі і навіть не намагалася приховати страх.

Потім ми вийшли на ганок, де був стіл і стільці, сіли, Максим простягнув мені чашку. Я взяла її обома руками, відчуваючи тепло, що пробиралося крізь фарфор і розливалося по долонях.

— Що це? — тихо запитала я.

— Просто заспокійливий час, не хвилюйся. Отруювати не збираюся.

— Ну добре…

— То пий, поки гарячий, — сказав він і зробив перший ковток сам.

— Як вона себе почуває? Ну… та дівчинка?

— Батьки казали — нормально. Злякалася, але тепер уже всі в порядку.

— А ти як? — запитала я.

— Що — я?

— Ти ж навмисне стрибнув? Тобі ж могло бути важко… Після того, що сталося минулого року…

На мить у коридорі зависла тиша. Я знала, що кажу. Слова, які випадково чула ще до конференції, які торохтіли в мережі, які я не хотіла чути, але запам’ятала. Минулого року, під час відпочинку, Максим разом із друзями опинився в ситуації, коли хлопчик потрапив у потужний відплив. Всі намагалися щось зробити, але врятувати не вдалося. Його образ, як людини, що стрибає в море, з того моменту набував нового значення.

Максим мовчав. На його обличчі промайнув болісний вираз, як тінь, що з’являється на обрії перед дощем. Він опустив погляд у чашку, немов там, у темному чаї, ховався ключ до відповіді.

— Я не міг інакше. Не можу стояти осторонь, коли хтось тоне.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Тому й запитала.

Він подивився на мене — прямо, і навіть щиро. Наче вперше.

— Ти перша людина, кому я про це сказав. Про те, що не боюся води. Боюся того, що вона може забрати.

— Я пам’ятаю, — відповіла я. — Коли ми говорили на конференції, ти згадав про той інцидент.

Він кивнув, відводячи погляд назовні, де вітер злегка колихав дерев’яною стійкою на балконі.

— То було важко. І кожного разу, коли бачу, як хтось потрапляє у воду, починається внутрішній бій. Але я вчився перемагати це.

— Ти сміливий, — сказала я.

— Не завжди. Але сьогодні — так.

Ми стояли посеред темного коридору, тримаючи в руках чай і спогади, і раптом я вперше відчула, що між нами не лише напруженість, а щось глибше — спільнота, розуміння, навіть... близькість. Якби хтось побачив нас у цей момент, то міг би подумати, що ми давно знайомі, що вже не раз стояли так раніше.

— Знаєш, — сказала я, — я раніше думала, що ти егоїстичний. Що для тебе важливо лише виграти, показати себе.

— Я не заперечу. Був таким. Але, мабуть, люди змінюються, коли їм дають нагоду.

— А хіба ти сам не міг її собі дати?

— Не завжди. Іноді потрібно, щоб хтось інший повірив у тебе першим.

— Можливо.

Ми допили чай у тиші, і він пішов. Я повернулася до кімнати, лягла, і цього разу заснула відразу, ніби тягар, який я носила з собою, нарешті зник.

Наступного дня організатори запросили усіх на останню спільну зустріч перед закінченням конференції. Кожен мав виступити із словами про те, що найбільше запам’яталося, що змінилося. Зала була повна — людей, очікування, інстаграм-пошуків кутка для фото та справжніх емоцій.

Коли я вийшла до мікрофону, усі затихли. Очікували ще однієї формальної подяки, стандартного «дякую за досвід», але я вирішила говорити від щирого серця.

— Я приїхала сюди, щоб працювати, — почала я. — Не хотіла знайомств, не шукала дружби. Але виявилося, що найбільший урок я отримала не від слайдів чи доповідей. А від людини, з якою постійно сварилися. Від того, хто навчив мене бачити за словами — серце. За суперечками — розуміння. І від того, хто показав, що навіть у найменших моментах може бути велика любов до життя.

Я подивилася на Максима, який сидів у другому ряду. Він усміхався, тримаючи в руках блокнот, у який щось записував. Цікаво, що він міг записати з моєї промови? Чи просто робив вигляд, що пише?

— Ще я дізналася, що іноді треба просто домовитися. Навіть якщо це буде смішно... — я замовкла, усміхаючись, — ...щодо гарячої води.

У залі засміялися, і я продовжила:

— Я дуже вдячна за таку можливість, здобуття нових знань і досвіду. У мене все.

Далі виступив Максим. Він підійшов до мікрофону з характерною для себе невимушеністю, але в очах мелькало щось нове — вразливість.