РОЗДІЛ 5

НАСТЯ.

Одного вечора ми стикнулися з Максимом прямо в коридорі, я була геть не в настрої і вже не витримала:

— Як вчасно! Якраз ти мені і потрібен!

• невже ти за мною сумувала? - з сарказмом мовив він

• навіть не мрій про таке!
• жаль… 
• Ти знаєш, що в твої хлопці знову забрали всю гарячу воду? — прошипіла я, уперши руки в боки.

Він стояв трохи нахабно — розстебнута сорочка,  волосся злегка розтріпане після дня напруженої роботи. Його очі сяяли невинним, але провокаційним світлом.

— А ти знаєш, що ваші кросівки в ванній  вже другий день пахнуть так, ніби в них пробігли через пустелю?

— Ми втомились, дівчатам не до них! — відрубала я, відчуваючи, як голос починає зриватися.

— Ми теж втомились! але такого не робимо — не відступив він.

Наші обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Вітер із відкритого вікна колихнув сторінки моєї блокнотної книжки, яка лежала на столі, але жоден із нас цього не помітив, на було не до цього. Голоси знизилися до шепоту:

— Як ми будемо працювати разом, якщо навіть побут не витримаємо?

— Може, треба просто домовитися? — запропонував він, піднімаючи брови.

— Серйозно?

— А чому й ні?

— Як?

— Почнемо з того, що сьогодні миються мої хлопці о 20:00, а ваші — о 20:30.

— І ще: ніхто не залишає взуття посеред холу. Навіть якщо ти любиш ходити босим.

— Гаразд. І ще — нехай у холодильнику буде місце для всіх. І ніхто не ставить свою ковбаску поверх моїх помідорів.

— Домовилися! — він простягнув мені руку.

Я зам’ялася, подивилася на його простягнуту долоню, потім на очі, і лише тоді затиснула долоню. Далі в повній тиші ми розійшлися по своїх кімнатах як боксери по своїх стронах рингу.

На третій день організатори конференції влаштували вечірку на одному з приватних пляжів. Ніхто не чув слова «формат», ніхто не брав блокнотів — тільки музика, світла, море і легка безтурботність.  Сьогодні я вирішила змінити звичний образ. Замість строгих джинсів і светра я вдягла довгу простору сукню бірюзового кольору, з розпущеним волоссям, у яке вплелися кілька морських ракушок. Сиділа на дерев'яному помості поряд із подругами, тримаючи в руках келих із фруктовим мохіто. Маша танцювала, Даша сміялася разом із новими знайомими, а я, хоч і намагалася триматися осторонь, раптом відчула себе легко і навіть доброзичливо.

— Ти виглядаєш наче втрачений скарб, — почувся голос поруч.

Я не збиралася навіть дивитися — за голосом впізнала, що це був Максим. Стояв, тримаючи в руках склянку з чимось темним і мабуть, дуже міцним.

— Якщо це спроба зафліртувати — ти явно програєш у цьому плані, — сказала спокійно я, не піднімаючи погляду.

— Чому це? — запитав він, нахилившись трохи вперед.

— Бо фліртувати — то не твоє, якщо чесно.

— А якщо це спроба сказати, що ти виглядаєш гарно?

— Якщо і так, то в тебе погано виходить.

— Можливо... але це чиста правда.

Я подивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Його очі відблискували у світлі палаючих факелів, а морський вітер розвівав волосся.

— Дякую, — нарешті вимовила я. — Дивно чути таке від тебе.

— Бо ти не давала мені нагоди.

Наші погляди зустрілися. Щось змінилося. Щось, що раніше було лише суперечкою, тепер набирало іншого забарвлення. Наче хвиля, що повільно накочує на берег — спокійно, але неминуче. ВІн сів поруч і ми в повній тиші, сиділи і спостерігали за іншими.

Пізніше, коли вечір набирав темряви, і хмари почали ховати місяць, десь у воді почулися крики. Кілька людей звернулися до групи поруч:

— Хтось упав у воду!

— Допоможіть!

Поки я піднялая на ноги. Максим уже біг у бік моря. Без сорочки, без страху, він відразу кинувся у воду.

— Там дівчинка! — крикнув хтось.

Я стояла на березі, тримаючи руки біля рота, дивлячись, як він зникає у темряві хвиль. Пісок під ногами став вологим, вітер змусив її зітхнути від напруження. 

Хвилин через п’ять, він виніс маленьку дівчинку, тримаючи її над водою, і витягнув на берег. Люди кинулися до них. Медики перевірили стан дівчинки — все було нормально, лише легкий шок. Батьки плакали від подяки, пригортаючи доньку до себе.

Я стояла поруч, дивлячись на Максима, який, весь мокрий, усе одно усміхався.

— Ти врятував її, — сказала я, коли всі розійшлися.

— Просто був поряд, — відповів він.

— Ні. Ти врятував її. Знаєш я тепер бачу Ти... ти не той, за кого я тебе вважала.

— А ким я був для тебе раніше?

— Людиною, яка знає, як говорити, але не слухати. Яка любить вигравати, але не допомагає. А сьогодні я побачила іншого тебе.

Коли Він подивився на мене, і в його очах було щось нове. Щось тепле. Щось справжнє, спокійно сказав:

— Може, це ти просто навчила мене бачити все інакше?

• як саме?
• просто будучи собою, а не підстроювалася під мене….відстоювати свою думку, не боячись мене як ініш
• я завжди залишаюся собою, яка б не була ситуація - тихо відповіла я 

Ми стояли мовчки, слухаючи, як хвилі ніжно торкаються берега, а вітер заносить запах солі, музики та спогадів.