РОЗДІЛ 3

Через кілька годин після того, як я нарешті встигла й змогла хоч трохи розслабитися в себе в кімнаті, раптово почулося тихе гудіння двигуна. Я лежала на ліжку, спостерігаючи, як сонячне світло повзло по стелі, але цей звук миттєво привернув мою увагу. Підхопившись, я швидко вибігла до вікна — перед будинком зупинилося авто. Невеличкий, але стильний чорний джип. Мені стало цікаво: хто ж тепер буде разом із нами жити в цьому будинку? Адже сподівалися про тиждень спокою, без зайвих очей. Не встигла я навіть подумати про те, щоб залишитися в кімнаті, як уже бігла коридором, наче мене підштовхувало передчуття чогось важливого. Уже на сходах почулася м’яке смикання дверей — дівчата також не могли стримати допитливості. Ми всі троє зібралися в коридорі, переглядаючись із захопленням, немов малі діти перед новорічною ялинкою.

— Ну що, підемо дивитися, хто наші нові "сусіди"? — прошепотіла Оля, поправляючи волосся.

Ми вийшли на ґанок, трохи хвилюючись, але водночас з нетерпінням чекаючи, поки двері автомобіля відкриються. Сонце яскраво грало на металі машини, а легкий прохолодний вітерець колихав дерев'яний фонар над головою. Час ніби затримав подих. Першими вийшли двоє чоловіків. Високі, чорняві, широкоплечі — виглядали справжніми моделями з обкладинки журналу. Один — у темних джинсах, білій футболці та темному піджаку, другий — в аналогічних джинсах, але в сірій сорочці і шкіряній куртці. Вони озирнулися, потім один із них щось сказав і засміявся. Звучало легко, просто, але я відчула, що за цим сміхом ховається певна напруженість. Але справжній удар долетів через кілька секунд. 

Коли з заднього сидіння почав виходити третій. Спершу він показався лише як силует — високий, стрункий, з темними волоссям, що виблискували на сонці. Він випростався, трохи відкинув голову назад, ніби вітаючись із повітрям, і тоді я побачила його обличчя. Серце на мить замерло. Це був Максим Вітров. Я відчула, як кров відлила від обличчя. Дівчата поруч завмерли, ніби в кам’яне відбиття перетворились. Ми переглянулися, і кожна з нас прочитала в очах іншої одне й те саме — це буде пекло .

— Це буде не тиждень відпочинку, — тихо і холодно промовила я, — а тиждень пекла.

Мої слова зависли в повітрі, як ехо. Дівчата лише мовчки кивнули. Бо знали — я не перебільшую. Максим Вітров — мій заклятий ворог, колишній конкурент у бізнесі, і, найгірше, людина, яка завжди намагається перевершити мене, навіть коли мова не йде про роботу. Він — он-лайн герой, офлайн демон, із тими самими темними очима, що завжди дивляться з викликом, і посмішкою, яка обіцяє лише неприємності. Його друзі, може, й справді просто знайомі, але я знаю одну річ точно — він не випадково опинився тут. Це не збіг. Це провокація. І тепер нам доведеться витримати не лише сонце, дощ і комарів, а його плани, витівки і, найімовірніше, особисті випробування. Дівчата, напевно, ще матимуть шанс хоча б втекти від нього часом. А от мене — ні. Він тепер знає, де я. І він точно не збирається давати мені спокою. Це буде довгий, гарячий і абсолютно неспокійний і пекельний тиждень.

Я дуже сподівалася, що він мене не помітить. Що зникне у тіні свого надмірного его і залишиться просто ще одним зайвим гостем на задньому плані. Але ні — мої очі, наповнені тривогою, немов палахкотіли на його спині, і це відчуття було сильнішим за простий збіг. Він відчув. Навіть не обертаючись, він знав , що я там стою. І раптом, наче хижак, що відчув запах страху, Максим повільно обернувся. Його темно-сірі очі — майже сріблясті в променях вечірнього сонця — знайшли мене серед трьох дівчат, ніби я стояла одна посеред поля. У цьому погляді був азарт. Гострий, жадібний, наче він уже вигадував, як мене розіграти. 

І саме в цей момент я зрозуміла: це буде воєнна кампанія . Без гармат, але з кинджалами в словах і пастками в кожному кроці. Він щось коротко кинув своїм друзям — ті лише смикнули куточками рота, ніби знаючи, що зараз почнеться щось "цікаве". Потім він відкинув голову назад, поправив рукава сорочки (так само, як завжди — навмисне, ефектно), і рушив прямо до нас. Кроки були впевнені, навіть трохи театральні, ніби він входив на сцену, де всі чекали саме його, з оваціями.

— Ну що, — проговорив він голосом, що нагадував шовковий ніж, — люди, дивіться, ось вона —  Анастасія Бунько! Та сама, що одного разу зламала мені мою супер презентацію перед радою директорів... і навіть не вибачилась.

— і зробила правильно, — холодно відповіла я, склавши руки на грудях, — бо ти того дня заслужив паскуда

Дівчата стояли позаду мене, як три живі стіни — мовчазні, але готові прикрити. Маша навіть трохи зойкнула, коли він усміхнувся, а Даша злегка торкнулася моєї руки, ніби намагаючись стримати те, що могло вирватися далі.

— Знаєш, Максиме, — продовжила я, знижуючи голос до льодяного шепоту, — ми теж не в захваті від тебе і твоєї "команди". Якби я знала, що ти будеш тут, я б принаймні взяла з собою каску.

— Ага, — він посміхнувся, відкриваючи ідеальні зуби, — невже ти б справді підготувалася? може ще і бронежилет взяла ба?

— можливо, а ще б не дозволила тобі отримати верхню кімнату, — я зробила паузу, потім додала, — але, що вже тепер...

— Хто знає, хто знає… — протягнув він, роблячи крок уперед, — може, це і не випадковість. Може, доленосець нас знову зібрав для великої гри.

— То ти хочеш сказати, що тебе сюди навмисне запросили? — запитала Даша, не витримавши.