РОЗДІЛ 2

На місці біля будинку нас уже чекала жінка років сорока. Вона стояла під теплим світлом ґанку, обертаючи в руках невеличкий блокнот. Ми вийшли з машини, і поки водій розбирався з нашими речами, ми повільно рушили у її бік. Ніч була прохолодна, і перші зірки ледь-ледь мерехтіли над темними легенькими хвилями  в далечі.

— Доброго вечора, дівчата, — привітала вона нас приємним, доброзичливим голосом. — Я так розумію, це ви з ПП «Панянка» на конференцію?

— Так, — відповіла я, — а що, щось не так? — запитала з легким подивом і ноткою занепокоєння в голосі.

— Та ні, все добре, — посміхнулася вона. — Мене звати Людмила Григорівна, сьогодні маю честь вас зустріти. Ось ваш будинок, план на завтра і на весь тиждень був скинутий всім зареєстрованим учасникам для ознайомлення.

— Чудово, — кивнула я, трохи розслаблюючись.

— А тут гарно, — зауважила Даша, оглядаючи навкруги

— Так, природа в нас тут гарна, — задоволено відповіла Людмила Григорівна, — а біля моря ще й краще.

— Не сумніваюсь, — мовила Маша, затягуючи легкий піджак  щільніше.

Але Людмила раптово набрала спокійний, майже офіційний тон:

— Однак є один нюанс…

Ми автоматично напружилися.

— Який? — запитала я, намагаючись приховати занепокоєння.

— Будинок розрахований на шість осіб, а враховуючи велику кількість учасників конференції… На жаль, у вас будуть сусіди.

Я злегка зітхнула із полегшенням.

— Я думаю, ми якось це переживемо, правда, дівчата?

— Так, звісно, — кивнула Даша.

— Та не біда, — додала Маша, поправляючи сумку на плечах.

— Ну то добре, — посміхнулася Людмила. — Ну що ж, в мене поки все тому Ви можете зайняти свої кімнати — вони на першому поверсі.

— Гаразд, дякуємо.

Дівчата та я взяли свої валізи, попрощалися з водієм, який уже завів двигун, і повільно пішли до будинку. Світло з вікон розсіювало темряву, а вітер час від часу гойдав гілками дерев. Здавалося, що це лише початок чогось незвичного, можливо, навіть трохи загадкового. Відчинивши важкі дерев’яні двері, ми потрапили в просторий хол із кам’яною підлогою, вкритою товстим ворсовим килимом. Повітря пахло сосновим деревом і трохи воском — явно недавно проводили прибирання. На стінах висіли старовинні рамки з картами місцевих околиць, фотографіями берегів і знайдених там ракушин. У дальньому кутку холу стояв масивний комод із вазою, у якій пишно цвіли сухі квіти.

Кімнати на першому поверсі виявилися просторими, з великими вікнами, через які пробивалося світло місяця. Кожна мала двоспальне ліжко, прикрашене білим льняним ліжковим рушником, м’яке крісло біля вікна, невеличкий письмовий стіл і плетену шафу. Стіни були вишукано оздоблені дерев’яною обшивкою, а на підлозі — теплий паркет, що м’яко скрипів під ногами.

— це неймовірна краса! — прошепотіла Даша, торкаючись ліжкового рушника. — Наче в казці.

— А вікно просто на море дивиться, — додала Маша, відсунувши важкі штори. За вікном темніло ніби безмежне дзеркало, і лише злегка чути було шурхіт хвиль.

— Як на курорті, — посміхнулася я, роззувшись і відчуваючи тепло дерев'яної підлоги під босими ногами.

З кімнат ми вийшли в коридор і помандрували далі — відчинили двері, що вивели нас у загальну вітальню. Простір був облямований м’якими диванами, обитими грубим бавовняним матеріалом. Посеред кімнати стояв довгий дерев’яний стіл, за яким легко могли розміститися всі учасники. Біля одного з вікон — невеличкий книжковий стелаж, у якому стояли класичні романи, путівники і кілька книг про регіон. У протилежному кутку горіла камінна стіна з вбудованим електрокаміном, який створював ілюзію вогню — саме те, що треба для вечірньої розмови чи чашки чаю.

Надзвичайною знахідкою виявилася відкрита дерев’яна тераса з іншого боку будинку, що примикала до вітальні. Вона виходила прямо на море. Старовинні канати впліталися в перила, а на столику серед келихів із квітами лежала карта, наче вигоріла від часу , із позначеним місцем, де колись затонув корабель. Там же валялася раковина, темна від солі , ніби щойно витягнута з глибин.

— Хто б сказав, що ми опинимося на кораблі пам’яті, — прошепотіла Даша, торкаючись карти.

— Або на порозі чогось більшого, — додала Маша, вдивляючись у темряву океану.

Поруч знаходилася кухня — справжній затишок. Столешні були дерев’яні, плитка на підлозі — кольорова, квадратна, наче з минулих століть. У повітрі ще відчувався аромат свіжого хліба — напевно, раніше хтось уже приготував вечерю. Холодильник мав стиль ретро, а в шафках знайшлися кружки з маленькими квіточками, чайні пакетики та навіть домашнє варення у скляних банках. Вбиральня виявилася окремою, але добре зробленою: плитка в кавових та білих відтінках, дерев’яна полиця з м’якими рушниками, ароматичні мило та ефірні олії на полиці. Все виглядало ніби спеціально підготовлене для гостей, як у дизайн-готелі на березі моря.