Розділ 31

Сонце, що проникає крізь хмари, вітає мене теплими промінцями. Я дихаю свіжим повітрям через вікно, вбираючи знайомі пахощі улюбленого міста. Тут дуже тепло та сонячно, зовсім не так, як в Дінглі. Там лютує справжнісінька зима.

Серце наповнюється теплом і радістю від повернення додому, до мого затишного будинку в Беверлі-Гіллз. Я сумувала…

Попрощавшись з подругою і подякувавши їй за допомогу, я зустрічаю знайомих осіб: помічницю по дому та садівника. Вони з радістю вітають мене. Від такої щирої зустрічі хочеться посміхатися. Просто я думала тут все оточено колючим дротом та під напругою... Але мій будинок, прикрашений зеленими деревами та квітучими квітами, виглядає таким привабливим, як і завжди. З цим відчуттям спокою, я вирішую присвятити цей день релаксу та роздумам, що робити далі.

Влаштовуюсь на відкритій терасі з шелестким листям пальм і легким бризом, що ніжно торкається моєї шкіри. З заплющеними очима, я повільно вдихаю та видихаю, дозволяючи своєму тілу та душі розслабитися. Всі думки, які крутяться в голові після подорожі, повільно починають розчинятися, залишаючи в моїй свідомості лише мир та спокій.

Повернувшись додому, я вирішую провести залишок дня на самоті, побути в тиші та зібратися з думками. Неминучі наслідки розриву відносини з Кеном перетворились у великі проблеми. Мені потрібно зовсім трохи часу для себе, щоб прийти до тями та гідно пережити цю війну.

Увечері я відпустила всіх помічників. Навіть влаштувала їм завтра вихідний. За один день з моїм будинком нічого не станеться. Я не хочу, щоб коли приїде Дженніфер, і коли я почну розказувати їй як пройшла моя незабутня відпустка, тут були свідки.

Сидячи у своєму улюбленому кріслі, нарешті дозволяю думкам повернутися до Дінгла, до людини, яку я залишила позаду. Дейн. Його ім'я немов подих, обіцянка, вимовлена пошепки. Я відчуваю до нього дуже глибокі та пристрасні почуття, але наші шляхи розійшлися. У нього свої обов'язки, своя відповідальність за маєток, а в мене своя — моя репутація та карʼєра.

…Його усмішка, те, як він пильно дивився на мене... Наш час разом був коротким, але він був наповнений незліченними моментами радості та любові. Цей гірко-солодкий спогад, свідчення любові, яка могла б бути, але не мала статися. І все ж я знаходжу втіху в цих спогадах, у відлуннях його голосу в моїй голові, у примарному смаку його поцілунків…

Боже… так можна з глузду з’їхати…

Мені стає нічим дихати і я знову виходжу на терасу. Ще удень я залишила тут телефон на беззвучному режимі й зовсім забула про це. Підходжу до телефону. Він світиться повідомленнями, що один за одним надходять на пошту. Серце провалюється у пʼяти. Мені здається я знаю від кого ці повідомлення. Як раз зараз у Дінглі день.

Відкриваю пошту і дивлюся. Там купа важливої інформації, планування, адреса та телефони адвокатів з якими я повинна зустрітися. А в самому кінці текстове приватне повідомлення:

«Ти повинна зустрітися з цими людьми якомога швидше. Бути з ними чесною та відвертою. У суді будь зібраною. Я бажаю тобі успіху, королево! Ти гарно миєш вікна, якщо що, без роботи не залишишся. Двейн».

Опускаюся на деревʼяну підлогу й закриваю долонею рот. На щоках відчуваю гарячі сльози. Я обрала свою карʼєру, тому не маю право відступати. Але чому мені зараз так боляче?

Дивлюся на місто, освітлене зірками та розумію, що попри розлуку та мій вибір, спогади про Двейна завжди проживатимуть у моєму серці.

Ті дорогоцінні моменти, проведені разом, стають вічними. Вони як зірки, які я зараз бачу в небі: далекі, але все ще яскраво палкі в моєму серці. Я посміхаюсь, торкнувшись сонячного сплетіння. Знаю, що кохання, яке я відчуваю до Двейна, ніколи не зникне. Воно продовжуватиме сяяти, як ці зірки, навіть якщо ми ніколи не зустрінемося знову.

Заплющую очі, дозволивши серцю наповнитися теплими спогадами про Двейна. Його погляд, його голос — все це було так жваво в моєму спогаді, ніби він прямо тут, поряд зі мною, навіть якщо це далеко від правди.

І в цей момент я розумію, якщо ми не можемо бути разом, кохання, яке ми розділили, залишиться назавжди в наших серцях. Воно сяятиме так само яскраво, як зірки над містом, нагадуючи нам про ті чудові моменти, які ми провели разом.

***

МИНУЛО ДЕКІЛЬКА ДНІВ…

— Джессіко, ви б не хотіли розповісти мені як пройшла ваша відпустка? — мій психотерапевт обриває мене на півслові й задумливо тре підборіддя.

— Відпустка? Ні! Я вам кажу, що Кен Джонсон зламав мені життя, що я хочу зробити його ляльку Вуду і вечорами тикати голки в найнепристойніші місця, а ви мене просите розповісти про відпустку? 

— Але ж ви не серйозно кажете. Ви ніколи такого не зробите.

— Ні, не зроблю, — розчаровано зітхаю.

— Чому?

— Тому, що цивілізовані люди так не поводяться.

— Правильно, але це не завадило вам кілька місяців тому влаштувати бійку із коханкою ексбойфренда. Річ у тому Джессіка, що ви дуже змінилися і я не можу зрозуміти причину, тому прошу розповісти про відпустку.

— Знаєте у відпустці, буквально тиждень тому, я майже пошматувала одну білявку. А я зрозуміла. Для мене блондинки, як червона ганчірка для бика.

— Міс Тейлор, — перебиває мене Джеремі Скотт. — Я здається, зрозумів… Ви закохалися.

— Це очевидно? — здуваюся як повітряна кулька. Не збираюся виправдовуватися.

— Розкажіть мені про вашого коханого?

— Нема чого розповідати, — пирхаю і знову починаю гризти нігті, серйозно думаючи про ляльку Вуду. — Ми розлучилися на чудовій ноті…

— Проте, як я зрозумів, він продовжує про вас дистанційно дбати, організовуючи зустрічі зі ЗМІ та адвокатами?

— Так… все правильно… Але, я кликала його. Розумієте? Кликала його із собою.

— І що він відповів?

— Щось невиразне про два тижні. Я поїхала та не стала уточнювати.

— Джессіко, хто оплачує суди, адвокатів, якщо ваші рахунки заморожені?

— Не знаю, — підводжуся з канапи й дивлюся на свого психотерапевта. — Двейн?