Розділ 30

Хвилі Атлантики збиваються на березі Дінгла, невеликого півострова на заході Ірландії. Моє серце сповнене почуттям втрати та жалю, тому що я знаю, що це останній день, коли я бачу цю неймовірну красу. Дінгл подарував мені почуття першого кохання, час, який я ніколи не забуду, але час закінчився. Я повертаюсь додому.

Це рішення було дуже спонтанне і трохи неврівноважене, але я не буду стояти осторонь, коли Кен Джонсон втоптує в багнюку має чесне імʼя.

З людьми, які за дуже короткий час стали для мене майже рідними я швидко прощаюся. Двейна навмисно оминаю. Ми вже попрощалися.

До Ірландії зголосився мене довести Десмонд. Я дуже вдячна, що чоловік за весь час поки ми їхали, поводив себе чемно та не ліз до мого розбитого серця. Напевно, зі сторони було відчутно, що я обросла гострими голками й він просто боявся розкривати рота, щоб ненароком не «вколотися».

У Лос-Анджелесі на мене чекає купа справ та складні перемовини з безліччю серйозних людей. Важка спроба врятувати кар'єру. Але це все здається таким далеким і відстороненим, в порівнянні з моїм життям тут, в Ірландії, де кожен день був сповнений нових відкриттів.

Я полюбила життя в Дінглі. Я полюбила міцну ірландську каву… А надзвичайні страви від Оліфа? Як я зможу жити без його куховарства? Однак під загрозою було не лише відчуття втрати місця, яке я покохала, а й почуття першого кохання, яке прокинулося тут в мені.

Двейн Доерті, і він був найреальнішою і найживішою частиною цього місця. Його чорні очі були яскравими, як нічне небо над Дінглом, його дотики зводили з розуму… Але… я зробила свій вибір. Я залишила Двейну своє серце.

Рішення покинути Дінгл було складним. Тут, на краю ірландського півострова, я зрозуміла, що все добре колись закінчується. А ще, я повинна самотужки розібратися з Кеном і нарешті вказати цьому гівнюку його місце.

Він забрав в мене дуже багато, але мою репутацію я так легко не віддам йому.

На борту літака, що ковзає над Атлантичним океаном, я не можу дозволити собі заснути. Моя душа надто стривожена, мої думки надто бурхливі. Тому я вирішую витратити ці часи з користю. Відкриваю ноутбук та починаю працювати над закінченням третьої частини. Час бити нові рекорди. Для завершення історії Пітера та Зуоі в мене є одинадцять годин перельоту.

Мої очі втомлено ковзають пустельним краєвидом океану, поки пальці квапливо описують думки, клацаючи кнопками на ноуті. Сама від себе не очікую подібного, але попри всі події мені вдається максимально зібратися та ефективно попрацювати.

Коли шасі ніжно торкаються злітної смуги міжнародного аеропорту Лос-Анджелесу, я переможно посміхаюся та закриваю ноутбук. Третя частина дописана. Шах і мат Кен Дженсон. Тепер ти дуже пошкодуєш, що ми розійшлися. Моя трилогія змусить цей світ вибухнути.

***

Після прильоту додому в Лос-Анджелес, в аеропорту на мене вже чекають журналісти. Флеш світла спалахує на моєму обличчі, і я чую знайомі голоси, що кричать моє ім'я. А як може бути інакше? Адже я популярна письменниця, яка на місяць зникла звідусіль. Тепер їм цікаво, де я пропадала і чи знайшла музу? А ще їм звісно ж цікаві коментарі стосовно інтерв’ю мого колишнього агента. Так, думаю випадок з Кеном все ж таки їх цікавить понад усе інше.

Усміхнувшись підходжу до натовпу з камерами, готуючись відповісти на їхні каверзні запитання. Чомусь вперше в житті я не переймаюся через свій публічний виступ. Зараз я маю що сказати цим зміюкам.

— Я завершила трилогію «Пристрасть втрьох». Ви будете в шоці від фіналу! — починаю перша.

На мене сиплеться шквал емоцій, спалахів та різноманітних питань, але я кажу лише те, що мені хочеться.

— Я вирушила в подорож, — продовжую я. — Не подорож у звичному розумінні, а подорож у пошуках натхнення, своєї музи…

Дуже хочеться додати, що разом із натхненням я знайшла і справжнє кохання, але змушую себе зупинитися.

Знову підіймається шум. Питання сиплються одне за одним, але я тільки посміхаюся, знаючи, що це той момент, на який вони всі тут чекали.

— Отже, ви знайшли свою музу, дописали найочікуванішу за останні роки книгу, але хто тепер ваш новий агент? — питає один із журналістів, і я помічаю, як усі завмерли в очікуванні моєї відповіді. Звісно, ми підібралися до самого цікавого.

Я зволікаю, несподівано починаю нервувати. Несподівано увесь цей натовп починає тиснути на мене… Я відчуваю як втрачаю контроль над своїми емоціями та випадково вимовляю імʼя яке ні на мить не зникало з моїх думок.

— Двейн Доерті!

— Двейн Доерті? — чується з різних боків. Журналісти підхоплюють його ім’я і починають шепотіти один одному.

Це була відповідь, яку всі чекали почути. Я їм тільки що сказала нову інформацію, яку вони перекрутять на свій розсуд. Здається Двейн точно тут зʼявиться. Зʼявиться, щоб вбити мене.

— Але найголовніше, — додаю я справжню нісенітницю, щоб хоч якось перемкнути їх увагу. — Я зрозуміла, що муза не просто приходить і йде. Вона завжди з тобою, у твоєму серці та душі. Іноді тобі просто потрібно розплющити очі й побачити її…

Насамкінець я говорю їм, що просто шукала натхнення далеко від міської суєти. І обіцяла, що моя наступна книга буде найнеймовірнішою з усіх, що я коли-небудь писала.

Це мої останні слова перед тим, як забратися з аеропорту. Залишити за спиною схвильованих журналістів та новий початок для пліток. Дуже вчасно біля мене опиняється моя Дженніфер разом зі своєю охороною. Подруга швидко виводить мене на свіже повітря.

Я проходжу крізь натовп, залишивши їх у здивуванні та очікуванні. У серці справжній штиль, тільки пальці трохи тремтять.

Журналісти залишаються позаду, їхні крики та питання змінює тихий шелест дерев біля машини. Я нарешті можу дихати, нарешті зможу знайти втіху у своїй самотності.

— Я хочу додому, Дженніфер. Будь ласка, залиш всі запитання на сніданок, який ти мені завтра привезеш.

— Добре, моя дівчинко, — Джиа нахиляється та цілує мене в щоку. — Агов, гіганте! — кличе одного зі своїх охоронців. — Відвеземо Джессіку Тейлор в Беверлі-Гіллз! Мала дуже сумувала за своїми домом.