Розділ 29

У пабі панує справжня мертва тиша. Навіть Кейлін притихла в моєму кутку, мовчки насолоджуючись моїм крахом. Оліф стоїть не ворушиться, розуміє бідолашний, чаєм з ромашкою ситуацію не виправити.

— Я не хочу чай з ромашкою… — рука тягнеться до задньої кишені джинсів і звідти я дістаю телефон, щоб написати повідомлення одній близькій людині.

Ні, звісно мені зараз дуже хочеться подзвонити Кену і вилити на нього відро словесного бруду, але хіба це не допоможе? Ні. Це лише погіршить ситуацію.

— Я ж сказав, що займаюся цим питанням, — продовжує Двейн стукати в глуху стіну. — Ти мені не довіряєш?

Дописуючи повідомлення Джиї я здригаюся і дивлюся на Двейна. Звичайно, я довіряю йому, але це ніяк не стосується справи. Я маю бути там, особисто!

«Я повертаюся додому, крихітко! Завтра ввечері збери для мене аншлаг в аеропорту!» — пробігаю очима повідомленням для подруги й не замислюючись, відправляю його.

Далі лізу до браузера і шукаю квитки на виліт. Сьогодні ж.

— Я їду! — не до речі кидаю і розвертаюсь, щоб піти. Випадково краєм ока, бачу як Двейн зачіпаючи від злості, міцно стискає щелепи.

Швидко злітаю сходами й забігаю до своєї кімнати. Замикаю на замок двері. Витягаю з-під ліжка величезну валізу і хаотично починаю скидати туди речі.

Руки тремтять, тіло тремтить, голова йде обертом... Чому з кожним днем мої проблеми виходять на новий рівень?

Мені різко стає нічим дихати та підходжу до вікна і відчиняю його.

Вітер приносить з собою свіже та прохолодне повітря, наповнене ароматами зимового ранку. Здалеку чуються звуки Атлантичного океану, і це заспокоює. Змушує мене зупинитися і вдихнути.

Це звук природи, який нагадує про красу та нескінченність світу навколо нас. Я зітхаю глибоко, насолоджуючись моментом. Насолоджуючись таким необхідним спокоєм.

Дивлюсь на море й відчуваю, як звуки та вид бурхливого океану допомагають мені розслабитися. Мені подобається, як море може бути таким різним: то спокійним і тихим, то бурхливим та галасливим. Дуже схоже на справжнє життя, яке оточує мене саме зараз.

Мені треба прийти до тями та зупинитися. Перше, що я зроблю коли приїду додому — відвідаю свого психолога. Він зможе допомогти опанувати цей стан та позбутися руйнівних емоцій.

Дверна ручка зненацька починає нервово смикатися і від страху я швидко закриваю вікно. Потім усе завмирає і за секунду чується клацання замка. Двері відчиняються і я бачу злого Двейна.

— Ти непоправна! Гадаєш у мене не має запасного ключа? — Двейн гарчить на мене і заходить до кімнати. Уважно дивиться на перелякану мене, а потім переводить погляд на розкидані речі. — Далеко зібралася?

— Так! Додому! — гордо задираю голову й продовжую хаотично скидати речі.

— Знову на ті ж самі граблі, Джесіко! До тебе можна достукатися? Я вже допомагаю, ти мене чуєш?

— Я не збираюся відсиджуватися тут, підтримуючи теорію Кена, що я втекла з усіма грошима. Так! Мені навіть інтерв'ю дивитися не потрібно, і так зрозуміло, про що він там наговорив.

— І що ти збираєшся робити в ЛА сама?Підтверджувати слова Кена, тільки з іншого боку? Що ти, поводишся як маленька дівчинка?

— Так, я маленька імпульсивна дівчинка! — гаркаю на нього. — Але я не збираюся тут сидіти та божеволіти від нервів. Поїхали зі мною, Двейне! — різко розвертаюсь і дивлюся в чорну безпроглядну прірву його очей.

Двейн стикається і нічого не відбувається. Дивиться проникливим поглядом і навіть не намагається відповісти на мою пропозицію. Нехай збреше... Я повірю...

Повільно вдихнувши чоловік нарешті оживає і робить до мене крок, а я злякавшись, відступаю.

— Я розумію всі твої почуття, Джессіко. Ти навіть собі уявити не можеш наскільки, — Двейн заганяє мене в глухий кут, змушуючи притулитися до стіни. — Але зараз у тобі говорить гнів та надлишок емоцій. Тобі просто треба заспокоїтись.

— Я не ображусь, якщо ти не поїдеш зі мною, правда. Якщо ми розлучимося на такій ноті, я не зміню своєї думки про тебе, адже ти найкраще, що могло статися зі мною, не рахуючи звичайно моєї кар'єри, — намагаюся відбутися жартами, але чоловіча рука, яка лягати на мою талію, змушує мене судомно зітхнути.

— Я не можу з тобою поїхати, — каже Двейн. — Поки що не можу… мені потрібно ще два тижні…

А мені ці два тижні можуть коштувати кар'єри. Я все вирішила і як згадувала раніше – не в образі на Двейна. Ось тільки шкода, що мені не вистачає крапельки розуму, щоб поцікавитися, навіщо йому потрібні ці два тижні? Просто власні проблеми та емоції затягнули у прірву з головою.

— Я хочу тебе поцілувати, — шепочу, не відводячи очей від Двейна.

Світ навколо нас здається завмирає, наче час зупиняється, чекаючи на його відповідь. Але Двейн лише усміхається, і в його очах я бачу те, що шукаю. Відповідь. Вона така проста, і водночас така складна. Складно, бо це скоріш за все останній наш поцілунок.

Цілуй, королево!

Чоловік торкається мене, його руки теплі та впевнені. Його губи зустрічаються з моїми, і я розумію, що цей поцілунок — це те чого мені так не вистачає до повного заспокоєння.

Це почуття я ніколи не забуду – почуття, що Двейн і я разом, і ніщо не може нас розлучити… принаймні цієї хвилини.

Двейн відривається від мене на мить, і я бачу в його очах те саме бажання, яке відчуваю сама. Він хоче бути зі мною так само, як і я хочу бути з ним. Але він готовий відпустити мене.

Двейн знову цілує мене, але тепер це не просто поцілунок. Це обіцянка вічності, це знак того, що ми разом переживемо всі перепони та випробування, разом пройдемо через усі бурі та шторми. Двейн — мій світ, моя пристрасть, моє кохання, моє натхнення... Але через декілька хвилин наші шляхи розійдуться і я дуже вдячна Двейну, що навчив мене кохати. Що подарував незабутні емоції. Що зробив мою відпустку незабутньою.

Переді мною дуже складний вибір, ви навіть не уявляєте наскільки… Ось уявіть, вам пропонують відключити мозок або серце… Що ви обираєте? Я обираю серце…