Пролог

Як швидко все змінюється... — шепоче внутрішній голос, все ще намагаючись змусити взяти себе в руки. — Ти ж його ненавидиш! Перестань на нього так дивитися.

Щойно ми з Двейном говорили про те, що моєму життю настав кінець. Ми обговорювали болючі вчинки покидька Дженсона, про сумніви, про те, що здається неможливо подолати…

Але зараз усі думки кудись випарувалися. У голові лишилося лише одне — його губи. Вони так близько, що я можу відчути їхнє тепло, навіть не торкаючись.

Світ навкруги перестає існувати, а на всій величезній планеті, на маленькому півострові Дінгл, залишилися тільки ми вдвох.

У цей момент я розумію, що хочу його. Хочу поцілувати грубіяна Двейна Доерті, відчути його губи на своїх. Хочу забути про свої страхи та проблеми, і просто бути з ним. Зараз, цієї хвилини. Всі думки просто зникають. Все, про що я можу думати, це про його губи.

Хоча, ні… Дещо я все-таки згадую.

— Ти зачинив двері? — мало не стогну, коли грубі пальці проходять по вилиці, окреслюючи її. Зажмурююсь і вбираю кожен дотик. Це дуже приємно.

— Сюди ніхто не увійде, — хрипко відгукується Двейн.

— А якщо ти різко знадобишся Оліфу? Він на мене косо дивиться. Здається, твій брат в курсі, що діється у мене в голові.

От дурненька! Навіщо я це все розповідаю йому?

— Мій брат займається своєю нареченою, а мені дозволь зайнятися тобою, — пальці спускаються до спини й починають обводити ланцюжок із хребців. А губи... а губи просто зводять з розуму, пестячи шию.

Ні, я не проти його гарного настрою. Але мені не хочеться знову виправдовуватися перед його братом, та й у принципі розривати гарні стосунки з Оліфом. Він мені смачний суп готує і круасани, і омлет… Та все, за щоб не взявся Доерті молодший — виходити дуже смачно.

— То що там у тебе в голові, королево? — знущається Двейн. — Хочу почути особисто від тебе.

Мене зраджує власне тіло. Я починаю голосніше дихати, щоб не задихнутися від надлишку почуттів.

— У моїй голові я тебе ненавиджу… — обіймаю чоловіка за шию й сильніше притискаюсь.

— Це в нас із тобою взаємно, королево. Дуже сильно хочу тебе... ненавидіти. Дозволиш?

— Так.

***

Вранці я прокидаюсь сама. У кімнаті тихо, лише слабкий шум океану проникає крізь відчинене вікно. Яскраве сонячне світло лагідно лоскоче моє ледь прикрите тіло і воно миттєво відгукується мурашками. Мене наповнює умиротворення, і водночас гостре відчуття нескінченного щастя.

Вчора був найкращий день у моєму житті.

Спогади про вчорашній вечір повільно повертаються, наче сни, з яких я щойно прокинулася. У голові починає паморочитися від яскравих вражень про минулу ніч. Вчора ми стерли всі можливі кордони, і тепер ці спогади здаються мені сном. Але це реальність. Я в його кімнаті, мій одяг валяється десь на підлозі, а тіло приємно ниє від владних палких дотиків.

Остаточно прокидаюсь і дивлюся в стелю, намагаючись згадати кожну деталь вчорашнього вечора, про це можна написати окрему книгу. Мій погляд ковзає по кімнаті — все таке не знайоме і чуже. Кімната Двейна дуже відрізняється від усього маєтку і мені це дуже подобається. Ще мені приємно знаходитись тут. Ніби чоловік наблизив мене ще ближче, майже в самісіньку душу…

Ось тільки мені зовсім не хочеться вставати.

Здається, якщо я встану з ліжка, то всі спогади зникнуть, як сон, який швидко забувається вранці. Я хочу залишитися тут, лежати та ніжиться у спогадах. Його губи, погляд ... Як після цієї ночі не збожеволіти? І як тепер збагнути, що з нами відбувається? Тому, що я хочу ще.

Проводжу рукою по холодному простирадлу й намагаюся зрозуміти що відчуваю, легкий укол смутку говорить про те, що мені дуже хотілося б зараз опинитися в чоловічих обіймах, щоб він гладив мене, щоб його грубі пальці заплуталися у моєму волоссі. Щоб дивився на мене як вчора… наче я найкраще, що трапилось з ним за останні декілька років. Але здоровий глузд навпаки тріумфує. Я не готова зараз дивитися Двейну в очі. Мені трохи ніяково.

У коридорі чуються швидкі та впевнені кроки, і я посміхаюся, все ж таки я дурненька. Справжня дівчина у якої настрій скаче як вагонетка на американських гірках. 

Може прикинутися сплячою? Нехай розбудить мене ніжними поцілунками.

З головою пірнаю під ковдру і з завмиранням серця чекаю, коли відчиняться двері. Двері відчиняються. Квапливі кроки стають все ближче й ближче і, з мене несподівано злітає ковдра, а потім барабанні перетинки мало не вибухають від ультразвуку:

— Ти хто така? — верещить незнайома білявка, оглядаючи мене з голови до п'ят.

— А ти хто така? — ідіотська відповідь на її ідіотське запитання. Хапаю ковдру та тягну її на себе, прикриваючись.

Що це за навіжена? Вона щось чула про особисті кордони?

— Я, Кейлін! Якого біса ти робиш в ліжку мого коханого чоловіка?