Розділ 28

— З якої нагоди збори? — оглядаю по черзі всіх присутніх у пабі, ось тільки біляву швабру, обминаю своєю увагою.

Що вона тут робить? Чому досі не зникла безвісти? Сидить у кутку і їсть свої дієтичні хлібці та знежирений йогурт. І вигляд в неї такий радісний ніби я не «прикрасила» їй зачіску.

— Оліф не хоче на мені одружуватися! — Аліша скидає долоні до гори й слідом ляскає по дерев'яній стійці, яка поділяє їх із нареченим. — Дитину мені зробив, а одружуватися не хоче. Хоче ось так все життя тримати мене у наречених. А потім він знайде собі нову дівчину і створить іншу родину!

— Як дитину? — витріщаюся на них. — Вже?

— Вже! — киває дівчина. — От я кажу: дитина є, а обручки на пальці немає…

— Аліша, перестань говорити дурниці! — Оліф опускає очі вниз. Розвертається до кавомашини та варить нову порцію. Судячи з усього для мене.

— Ну, а коли ми одружуємося? Коли наша дитина досягне повноліття? —  ніяк не заспокоїться дівчина.

— Бери вище, мала! — гогоче поруч з нею Десмонд.

Кидаю короткий погляд на старшого Доерті. Він сидить у протилежному боці паба й ховає усмішку за ковтком кави, вивчає щось на своєму планшеті. Як завжди ніби тут, а насправді працює. Чим він там зайнятий весь час?

— Тому я ніколи не народжу дітей! — гавкає зі свого кута, Кейлін і ми з Алішею, як за клацанням пальців метаємо в блондинку гострий погляд-блискавку. — Всі ці гормони та сплески емоцій гірші за целюліт і зморшки! — закінчує вона нікому не цікаву думку.

— Ні, ну якщо так міркувати, то тебе взагалі на кілька миль небезпечно до дітей підпускати, — хмурюся. — Ти придивись до своєї сестри, Алішо... Я б не залишила з нею крихітку.

— Не знаю, не знаю… матері одиночці важко виховувати дитину самій. Можливо, доведеться знайти няню чи справді переїхати до Лос-Анджелесу, ближче до Кейлін.

— Я також живу у Лос-Анджелесі. У мене величезний будинок у Беверлі-Хіллз!

— І ти нас усіх запрошуєш? — повертається в мій бік ведмідь Десмонд.

— Ні, — коротко дивлюсь  на Двейна. — Тільки Алішу.

Я б і Двейна із задоволенням запросила, але якось не знайшлось нагоди запропонувати йому поїхати до мене в гості… Я навіть не впевнена чи захоче він летіти до ЛА? Мені здається, він ненавидить місто ангелів.

— А Бред Пітт далеко від тебе живе? — виглядає з-за спини Десмонда Аліша. — Я чула він розлучився... і любить дітей.

— Бред Пітт живе в Лос Феліс, — дзявкає Кейлін. — І в нього нова пасія. Він приводив її на закриту вечірку, яка відбулася на яхті Тома Круза.

Ну коли вона вже подавиться своїм низькокалорійним йогуртом?

— Алішо, годі ламати драму! — бурчить Оліф.

Насправді тут немає жодної драми. Обурення Аліши дуже милі й з боку це більше схоже на комедію ніж на драму.

— Годі Оліфе, помовч... Тут саме цікаве починається. А якщо серйозно, — Аліша дивиться на мене очима, що палають. — Кого зі знаменитостей ти бачила у трусах та з чашкою кави?

— У трусах нікого не бачила, — сміюся і роблю ковток своєї кави. — Але недалеко від мене живуть Ештон Катчер та Міла Куніс. Вони дуже приємні…

— Жили, — ніяк не вгамується Кейлін.

Слово честі, вона як кістка в горлі. Як можна не мати відчуття такту? Як вона працює з людьми?

— Що означає жили? — повертаюся до неї всім корпусом. — Вони не планували змінювати місце проживання.

— Ой, вибачте, ти жила, — посміхається Кейлін. — Адже твоє майно оштрафували, — гордо смикає підборіддям.

У пабі завмирає напружена тиша, яку розбавляє монотонне клацання пальцями по екрану. Двейн все ще спокійно сидить за кутовим столом і не відриває очей від екрана планшета.

— Як оштрафували? — почуваюся папугою. Шокованою папугою.

Десмонд, Аліша та Оліф теж не втримали свої підборіддя від такої новини.

— Усі пабліки гудуть про нещодавнє інтерв'ю Кена Джонсона, де він відкриває всю правду, куди насправді йдуть гроші з благодійного фонду Джессіки Тейлор, знаменитої письменниці яка називає себе Джей Ті.

— Як куди? — не можу прийти до тями. — Усі гроші йдуть на благодійну допомогу.

— Кейлін, — нарешті подає голос Двейн. — Досить обсмоктувати новини у всіх подробицях. Ми всі зрозуміли, що вони тобі дуже сподобалися.

— Двейн… — не знаючи, що робити, дивлюся на нього перебуваючи у повнісінькій розгубленості. Я розбита, але Двейн як завжди миттєво збирає мене по частинах.

— Спокійно, королево! — дивиться на мене впевненим прямим поглядом. — Все не так погано. Я вже кілька днів займаюся цим питанням.

Я дивлюся на Двейна і не вірю власним вухам. Як це він займається цим питанням вже два дні, а я не в курсі що моє життя вкотре пробила дно. Навіть білобриса швабра в курсі, а я ні…

Чомусь перекладаю погляд на Оліфа з надією знайти в ньому підтримку, але хлопець просто знизує плечима, мовляв, вибач, я не знав що тут таке відбувається. Сам в шоці, мала…

У Аліші на обличчі теж застиг подив, навіть Десмонд притих... Треба ж, такі жахливі новини на мене впали зрання. 

— Я їду додому! — вимовляю на одному диханні. Нарешті починаю хоч щось розуміти.

Не знаю за що мені схопитися в першу чергу, чи зірватися з місця і бігти купувати перші ліпші квитки? Чи знепритомніти від таких новин?..

Звичайно ж, заспокоїтись у мене зовсім не виходить. Та як тут заспокоїтися, коли довкола така несправедливість? Що я зробила не так? Дозволила собі крапельку щастя?

— Заспокойся, Джессіка, — з натиском вимовляє Двейн не зводячи з мене чорних очей. — У тебе зараз дуже багато емоцій. Оліфе, зроби їй чай з ромашкою.