Розділ 23

Дінгл — прекрасне ірландське містечко, що затишно влаштувалося на березі Атлантичного океану. Тут небагатолюдно, але кожен мешканець щасливий проживати своє життя саме тут. Океанське узбережжя, оточене зеленими пагорбами та вузькими вуличками, прикрашеними квітучими геранями, та крихітними будиночками з білими віконцями, залишає незабутні враження.

Насамперед прибувши в Дінгл, ви помітите неймовірну гостинність місцевих жителів. Вони будуть раді поділитися з вами історіями про своє місто та дивовижну природу навколо них. А місцеві рибалки із задоволенням запропонують найсвіжіший улов – раки, омари, краби та, звичайно, чудові ірландські устриці.

Життя в Дінглі тече своїм спокійним ритмом, повільно і без суєти. Місцеві жителі люблять проводити час на природі, насолоджуючись прогулянками мальовничими стежками та безкрайнім видом на океан. У Дінглі завжди знайдеться щось цікаве для кожного.

Саме з таким настрієм я вирішую вирушити у цю маленьку подорож велосипедом. Мені хочеться відчути на собі це місце і зрозуміти чому Двейну подобається Дінгл.

Мого ентузіазму вистачає рівно на годину їзди назустріч холодному вітру. Всі чомусь говорять про мальовничий півострів, але ніхто не скаже які взимку тут бувають вітри.

А коли я заблукала і мій телефон перестав ловити місцеву мережу, зовсім перехотілося «провітрювати голову», а бажання повернутися назад зростало з кожною хвилиною.

Погода почала різко псуватися. До пронизливого вітру приєдналися страшні важкі хмари, що нависли над пусткою по якій я повільно кульгала.

Ах, я вже казала, що встигла пробити колесо.

Ні?

Говорю тепер. До всього вище згаданому, я ще й пробила колесо. Добре покаталася нічого не скажеш. На все життя запам'ятається. Як виявилося крутити педалі, було однією з легких справ, а ось вимкнути свою невдачу не вдалося.

Мені терміново треба знайти дорогу. Там зловлю таксі й повернуся до Дінгл. Чудовий план, як на мене. Але тоді я ще не розуміла, що округи Дінгла це не Лос-Анджелес, і таксі тут взагалі не їздять.

Дорогу, на щастя, мені вдалося знайти швидко. А ось машин на ній не було. Жодної. За кілька годин мого блукання, я не зустріла жодної машини. Чорт забирай, всесвіт знущається з мене? Моє життя зайшло в глухий кут, так я ще й в реальному часі опинилася в ньому.

Я думала, що ця поїздка допоможе мені знайти відповіді, заховані в закутках моєї підсвідомості, а за фактом я заблукала ще більше та ризикую життям.

Коли з неба починає зриватися перший сніг, я трохи, а може й не трохи їду глуздом. Відкидаю велосипед та вирішую на ньому зірвати свою злість. Я бʼю його ногами, кричу, а коли металевий каркас ніяк не реагує на мою лють, почитає ще більше божеволіти.

Хвиля безвиході захлистує мене з головою та занурює у повний розпач.

Як так вийшло, що я знаменита письменниця, улюблениця мільйонів жінок, стою посеред ірландської пустки одна, відрізана від цивілізації?

— Це колись закінчиться? — заволав, підіймаю голову до неба. — Що я роблю не так? Чому це все відбувається саме зі мною? Чому близькі люди виявляються зрадниками? Чому я не можу побудувати своє особисте життя? Чому, маючи можливості, я не маю нічого?

Вкотре вдаряю по замерзлій залізяки та сідаю на узбіччя.

— Ти закінчила? — несподівано лунає позаду мене.

Я на мить завмираю. Невже Бог зі мною заговорив? Спочатку думаю, що мені здалося. Але обернувшись, бачу позашляховик Двейна. Майже Бог…

— Якщо закінчила, швидко сідай в машину! — гарчить мені в опущене скло.

— Як ти тут опинився? — ще прибуваючи в шоці, здивовано дивлюся на нього.

Серйозно, як він тут опинився? Я зовсім не чула, як наближається автомобіль.

—  Господь Бог прислав тобі на поміч, королево. Ти ж цього хотіла? Сідай!

— А це? — винувато дивлюся на велосипед.

— Будеш винна.

— Я випишу тобі чек, — радісно вимовляю.

— Не сумніваюся! — відчиняє пасажирські двері.

Струхнувши з себе величезні сніжинки, забираюсь у теплий салон. Усередині дуже комфортно та приємно пахне господарем автомобіля.

— Що коїться у твоїй голові, Джесіко? Ти як маленька дитина! Який чорт тебе смикнув самій, за такої погоди їхати кататися? — Двейн лає мене, розвертаючи автомобіль. На мене не дивиться.

Я також на нього не дивлюся. Уткнувшись у лобове скло, спостерігаю, як двірники скидають липкий сніг.

Його питання залишаю без відповіді. Невже у нього немає нервових зривів?

— Тобі дуже личить Ірландія, — згодом заговорюю я, розглядаючи вже засніжений краєвид за вікном. — Ти такий суворий і холодний, як вона.

— Напиши про це книгу, — кидає з сарказмом, досі перебуваючи в гніві.

— Візьму і напишу, — невдоволено фиркаю. — Напишу, як тільки знайду агента.

— Лос-Анджелес теж мені йде, — уже м'якше вимовляє він, змушуючи мене повернутись у його бік.

— Невже?

Автомобіль несподівано повертає і через кілька миль перед нами з'являється незнайома будова.

При детальному розгляді схоже на паб.

— Куди ми приїхали?

— Зігріти тебе.

— Це ресторан? — піддаюся вперед, намагаючись роздивитися фасад. Сніг посилився і мені не вдається прочитати вивіску. Збоку цей заклад виглядає нічогенько, але якщо придивитися…

— Паб, — коротко відповідає Двейн.

— Я не одягнена для ресторану, — швидесенько оглядаю свій простенький светр та джинси. А куртка на мені взагалі-то Двейна.

— Це звичайнісінький паб, королево. Тут тобі не Лос-Анджелес, де на кожному розі причаїлися папараці. Розслабся.

Виходить із машини та зупиняється біля капота.

— Там збираєшся сидіти? — розводить руками.

— Ні! — пирхаю собі під ніс і виходжу слідом.

Блякла облуплена вивіска з ім'ям «у Боббі» не вселяє надії, що це гідне місце. Але знаючи наскільки Двейн зарозумілий, думаю ми не отруїмося їжею. У погане місце цей чоловік не приїхав би.

Внутрішній антураж пабу знову занурює мене в якийсь знаменитий фільм де герої зібралися випити перед тим, як врятувати світ від навали інопланетян.