Розділ 17

— Стоп, Двейн, замовкни! — дивлюсь на нього і не можу зрозуміти про що він говорить. Спочатку Кен мені розповідав якусь нісенітницю, тепер цей…

Вони змовились за моєю спиною? Обидва вирішили звести мене з розуму? Про що вони розмовляли тоді? І куди він потім поїхав?

Як тільки ми опинились у кабінеті, у цього чоловіка просто не закривається рот. Він говорить що моя праця виявляється фальшивкою, пропонує перекреслити все те, до чого я звикла та досягла.

— Ти намагаєшся мені сказати, що моє життя — мильна бульбашка, і вона щойно луснула?

— Трохи дитяче порівняння, але якщо тобі буде так зрозуміліше, то так! Бум! Твоє життя мильна бульбашка. Гарна, але не надійна.

Доерті сидить на дивані розкинувши руки вздовж спинки. Піджак лежить поруч, на ньому зверху, недбало кинута краватка. Верхні ґудзики чоловічої білої сорочки розстебнуті, а скуйовджене волосся робить Двейна до біса привабливим.

Всупереч тому, що Двейн мені тут розказує, виглядає він цілком спокійно, як завжди. Це я — смертельно небезпечний ураган, бігаю його кабінетом, не розуміючи куди діти власні емоції.

Я — не Двейн Доерті. Якщо все про що він говорить правда, то я не зумію ось так легко зібрати своє життя по крихтах після того, як мене принизили та розтоптали.

– Чому я маю тобі вірити? У нас і раніше з Кеном були сварки, — зупиняюсь навпроти чоловіка, склавши руки під грудьми. 

— Тому, що мені нічого не потрібно від тебе, королево! — нахабно перебиває мене, постукуючи пальцями по шкіряній оббивці дивана. — Я міг взагалі промовчати й ти далі варилася б у своєму лайні, відчайдушно захлинаючись ним. Приємного мало у такому житті. З власного досвіду кажу.

– І що ти пропонуєш робити? – не витримую, зриваюся на крик. Це крик відчаю, бо я справді не знаю як мені далі жити.

А як по-іншому? Все, що мене оточувало, виявилось пустою оболонкою, рожевими окулярами які Кен безжалісно прибив до мого обличчя. Мене кожен день обманювали, намагаючись нажитися. Близький чоловік, який знав про мене все, навмисно зливав інформацію жовтій пресі та й ще співпрацював з головним мерзотником Ланським.

Ідучи по життю, виявляється я обираю не тих людей. Напевно, саме тому я досі стою на цьому місці й намагаюся зрозуміти, що мені робити далі?

Двейн саме «та» людина, тому всередині мене все так суперечить. Нутро звикло обирати порожніх людей. А Двейн не такий. Він з першої зустрічі все каже в обличчя, без хитрощів, тільки правду.

Варто до нього прислухатись.

— У тебе попереду два з половиною місяці. Залишайся тут. Твоя найголовніша здача – закінчити третю книгу! І якщо вона буде хоч на половину така як перша — успіх гарантовано!

— Ти прочитав її? — дивлюсь на нього, округливши очі.

— Я не фанат такого жанру, але зробив висновок що, таких як я менше, — дивиться на мене. — Цифри не брешуть. Минуло три роки, а продаж першої частини нітрохи не знизився. Ти молодець! 

Від його слів тілом біжить струм. Ні, я була впевнена що мої книги це просто забаганки вередливої дівчинки. Але почути такі гучні слова від самого Двейна Доерті, це набагато крутіше ніж стати автором бестселера за версією Нью-Йорк Таймс.

— Хто ти такий? — приголомшена його словами, роблю крок вперед і сідаю поряд з чоловіком. 

— Я власник старовинного фамільного маєтку сім’ї Доерті, — вперше, нагороджує мене чарівною усмішкою.

— А в минулому житті? — ніяк не можу заспокоїтися.

Слова Раяна про минуле Двейна були правдиві, але тепер я хочу це почути від самого Доерті.

— У минулому, — його погляд чіпляє виріз мого плаття, — Я був, не побоюся цього слова — до біса крутим піар-агентом. Тому, королево, якщо хочеш, я можу підняти зв'язки та допомогти з новим піар-агентом. 

— Чому? 

О, Господи! Я дійсно хочу це почути? Ні, це не може бути правдою… я все вигадала собі. Він ображений на колишню, а допомагає мені, тому що йому просто шкода таку дурненьку дівчинку.

— Тому, що королево… 

— Тому, що тобі сумно живеться у фамільному маєтку і ти вирішив трохи розважитися? 

— Ні, бо ти маленька халепа, надіслана мені як покарання за минулі роки. 

— Ти нестерпний! — голосно зітхаю, та падаю на диван. Не помічаю, що Двейн настільки близько й врізаюсь в чоловічу руку. — Вибач, — перелякано дивлюсь на нього.

— Два з половиною місяці з головою вистачить, щоб зрозуміти, що робити далі. — Дивиться на мене. Його терпкий погляд, осідає на шкірі. — Іноді вистачає однієї ночі, щоб прийняти важливі рішення.

Це він про себе? 

– Навіщо це тобі? — ніяк не можу зрозуміти такого ставлення. — Навіщо ти робиш це для мене? Ти мене на дух не переносиш. Не думаю, що тобі потрібні гроші. То навіщо це все? Вистав мене за двері, водночас позбудешся всіх проблем.

— Ну, Джесс, — поблажливо дивиться.

Він це знову робить. Усміхається. Кривить губи, а мене наче окропом обливають. Ці ірландці дуже дивні люди. Суцільна загадка…

Двейн завжди такий прямий у висловлюваннях, а зараз? Що ховається за цим поглядом? А може, це просто мої очікування? 

— У цьому й моя вина є, — веде далі. — Я сам вирішив не поговоривши про це з тобою. Прийняв рішення і послав Кена до біса. 

— Ні, мовчи! – скидаю руки вгору. – Я не хочу цього чути. Ти мені зараз даєш чудову можливість зненавидіти тебе. Але тут лише моя вина. Я справді багато спускала на гальма, а решту не бачила. Була зациклена на своїй персони. Кен Джонсон був скрізь…

— Іди до мене, — несподівано промовляє Двейн. Його голос знизився стаючи хрипом. Цей хрип відчутно дряпає мої нервові закінчення, пробігаючись струмом по ним.