Розділ 13

— Що мені тепер робити? Що? Ці нестерпні гадюки усюди пролізуть. Вони переслідують одну менту — знищити мене та зруйнувати моє життя. Чому вони не живуть своїм життям? Навіщо мене діставати?

Ходжу туди-сюди вздовж барної стінки й намагаюся зібрати думки до купи. 

— Вгамуйся нарешті! Твоя метушня заважає мені думати! — гарчить на мене Двейн.

Вже близько години я в засмучених почуттях ходжу по бару та обурено розмовляю сама з собою, зовсім не помічаючи Двейна. А, власне, навіщо він тут сидить? Справ інших немає?

— А тобі яка різниця? — повертаюся до брюнета і чіпляю його поглядом. — Чи тебе турбують мої проблеми?

— Ні, королево, мені абсолютно начхати на твої проблеми, — продовжує спілкування в грубій манері. — Ось тільки твої проблеми стосуються майбутнього весілля. Здається я згадував, що весілля герцога це закритий захід, а тепер тут хитається журналіст, бажаючи отримати сенсацію. Тепер він отримає дві. Раяне! — гаркає на бідолашного хлопчика, який випадково опинився поруч.

Раян просто проходив повз, несучи у підсобне приміщення інструменти.

— Що я вже зробив? — рудий завмирає з переляканим обличчям. — Я прибрав всі клумби як ти й казав…

— Дай Раяну спокій! — підходжу до хлопця, розуміючи, до чого Двейн хилить. — Він тут зовсім не до чого!

А Раян, мабуть, вже налякався що Двейн дізнався, що той розпатякав мені про особисте життя старшого Доерті.

— Навіщо ти цілував міс Тейлор?

Бідний Раян... Він блідішає, червоніє, зеленіє... і все це відбувається одночасно. Здається, хлопчина й заїкатися зараз почне.

— Я...

Ну ось, почав.

— Я не цілував її! Це була ідея Джессіки! — починає виправдовуватись, підставляючи мене. Але я не звинувачую рудого. Сама б зламалася під тиском цих чорних очей, тим паче це правда. Ідея з поцілунком була моєю. Що йому ще казати?

— Я не сумніваюся, що це була не твоя ідея! Я питаю де були твої мізки у цей момент?

— Раяне, — легенько штовхаю бідолаху вперед. — Іди куди йшов і краще до зміни тобі тут не звʼязатися. А тепер, Двейне Доерті, послухай мене уважно! — тицяю в нього пальцем і підходжу до столика, за яким сидить цей лютий звір.

Агресія Двейна повністю концентрується на мені і я починаю відчувати себе не дуже комфортно. Я погано знаю цю людину і те, що мені відомо про нього не зовсім вселяє довіри, а ще я не впевнена в його адекватності.

Але ж Двейн не підніме на мене руку? Я ж не здатна роздратувати людину настільки?

— Нічого такого не було, зрозуміло? Поцілунок був невинним, у щоку. І зробила я це для того, щоб викликати ревнощі у його Кім.

— Дитячий садок! — Двейн відкидається на спинку дивана й складає руки на грудях. Відчуваю себе як на допиті, але я ні в чому не винна.

Я не винна, що Стефано — гнойовий жук, який нічогісінько не знає про особисті межі. Я не винна, що Двейна покинула наречена. Я винна лише в тому, що зовсім не уважна і заповнила цю дурну анкету.

— Моя ідея спрацювала. Усі залишилися задоволені. Кім приревнувала, а Раян увесь день щебетав про це Оліфу. Твої проблеми, що ти вічно літаєш у хмарах і не помічаєш нічого довкола себе!

— Ви сваритеся як стара подружня пара, — повз нас проходить Оліф, ховаючи посмішку.

— Закрий рота і йди куди йшов! — гаркає Двейн.

— Не кричи на Оліфа! — обурено вигукую. — Він взагалі тут ні до чого!

— То йди та поцілуй його! Тоді буде до чого! — несподівано вимовляє Двейн, і я ледве стримуюсь, щоб не нагородити його ляпасом.

Дивлюся на нього широко розкривши очі й не вірю у почуте.

— Вибач, це було занадто! — швидко, рівним голосом додає чоловік, але вже пізно.

— Ви, справжній придурок, містере Доерті! — вимовляю грубішу образу на яку зараз здатна і розвернувшись, швидко крокую до виходу.

— Джессіко, зупинися! — летить мені в спину. Точніше мимо пролітає, адже зупинятись я не збираюся. Я збираюся піти звідси.

Кулею залітаю в номер і діставши валізу з ненавистю починаю запихати туди речі.

— Дурний океан! Дурна ідея вийти із зони комфорту! Я письменниця, я маю писати книги, а не виходити із зони комфорту. Дурний…

Договорити у мене не виходить, бо позаду голосно грюкають двері. У моїй кімнаті зʼявляється двометровий Двейн Доерті.

— Я здається, попросив зупинитися!

— Якби я робила все, що ти просив…

— Ми б не опинилися у цій ситуації! — перебиває мене чоловік, закінчуючи речення по-своєму. — Куди ти зібралася?

— Якомога далі від тебе! Даю тобі можливість продовжувати жити своє сумне життя.

— Я перепросив! Розлютився, був не правий. Я не мав цього говорити! У всьому іншому винна ти й твоя дитяча безпосередність.

Ну, ви тільки подивіться на нього. Начебто перепросив і відразу образив ще сильніше.

— Не в моїх правилах ось так от бігати… — додає Двейн.

— То, може, й тобі час виходити із зони комфорту? — тепер я його перебиваю. — Мій психотерапевт говорить, що це розширює кругозір.

Хоча, якщо чесно я не пам'ятаю, що саме він говорив.

— З тобою неможливо перебувати в зоні комфорту, ти суцільний сюрприз та проблеми в одному флаконі. Я не знаю як донести тобі про важливість майбутнього заходу і поява журналіста, що полює за тобою — це катастрофа.

— Я розумію! Але не я сюди його привела.

— Твій запальний характер — ласощі для таких, як він. Ти, Джессіко — суцільна сенсація. Безперечно, це чудово для тебе, але не в ситуації з герцогом.

Сідаю на ліжко.

Який жахливий день! А він тільки почався.

— Я подзвоню Кену і він спробує щось вигадати.

Дзвінок Кену — це справжнісінький вирок для мене, але весілля герцога не повинно зірватися. Я теж докладаю до цього заходу багато зусиль і не хочу, щоб все було дарма.

— Не впевнений, що твій менеджер щось вирішить. Почекай. Я спробую сам розібратися із цим журналістом.