Розділ 16

Джессіка Тейлор. Минув день…

Я затискаю плечем телефон і слухаю як Кен вибухаючи жовчю, висловлює мені якесь казкове марення про екранізацію моєї трилогії, про мою неповагу до його роботи й про те що я зрадила. Встромила ножа в його спину.

Тру мокрі долоні об дизайнерську тканину сукні моєї урочистої сукні, яку я одягнула з приводу весілля герцога і не розумію що тут відбувається?

Завжди коли я нервую долоні стають мокрими.

Навколо вирує справжнісінький ураган з дуже зайнятих людей, а я перебуваю в його епіцентрі. Де поки що тихо. Де починає зароджуватись моє власне торнадо. У потоці нескінченно переполоху, в спробі прискорити останні приготування перед весіллям герцога, до якого залишився лічені години, чіпляю силует Двейна. Він, як у сповільненій зйомці, пробирається через натовп й прямує до мене.

В його погляді є щось таке незвичне та загадкове, тому голос агента вмить злітає на другий план. Стає несуттєвим бульканням.

Щойно життя полетіло до біса, але варто Двейну Доерті з'явитися переді мною, як усередині спалахнув вогник і з кожним його кроком у мій бік розгорається сильніше.

Чоловік зупиняється дуже близько. Відбирає телефон. Скидає безперервне дзижчання, а потім вимикає його та ховає у кишеню штанів.

Йому дуже личить цей костюм. І звичайний одяг, личить. Йому все личить. Ой, що це зі мною? Треба швидко брати себе в руки.

— Все добре, королево! — з губ злітає твердження. Чоловік проводить великим пальцем по моїй вилиці й легенько тягне за підборіддя вгору. — Я потім все поясню. Ти хочеш сьогодні стати моєю... парою? — його голос хрипить. Віддається мурашками по всьому тілу.

Мені раптово хочеться поцілувати його. Просто. При всіх. Виявляється я скучила за ним. Ми не бачилися майже добу. І ось він, переді мною... Весь такий гарний і в дорогому костюмі.

Його годинник поблискує на сонці, а в ніс пробирається вже знайомий запах парфуму.

Секунду тому, я прибувала в справжньому шоці на межі катастрофи, мій менеджер лаяв мене та казав, що розриває зі мною всі контракти. Але варто було з'явитися цьому чоловікові у шикарному костюмі, як мені на все стає начхати.

Так не можна, Джесс! Де твій характер?

А його немає... він розчиняється, коли Двейн Доерті ось так дивиться та торкається мене.

— Так! — киваю із запізнілою реакцією.

Грубі пальці знаходять моє плече і Двейн вперше посміхається. Ледь помітно смикає куточок губ вгору. Але це так щиро.

— Тоді ходімо покажемо цим титулованим дамам і панам, що таке справжні веселощі, — підморгує та відпускає.

Що він сказав? Я не дочула? Напевно, я збожеволіла.

Переді мною точно Двейн Доерті? Може, це його добрий близнюк?

Я спантеличена і нічого не розумію. За крок до цілковитого краху, я повертаю в зовсім незнайомий бік і вирішую довіритись незнайомому чоловікові, який дратував мене протягом всього часу. А зараз він мене не дратує… Чому?

— Повернеш телефон?

— Ні! І ще раз попросиш – викину в океан.

— У мене там вся важлива інформація!

— Уся важлива інформація у тебе в планшеті та в ноутбуці. Перестань думати й нарешті насолоджуйся життям! — бере мою долоню і кладе на свій лікоть. — Ти колись була на ірландських весіллях?

— Ні! Звідки? — хитаю головою. Я взагалі на весіллях не була.

— Якщо нам пощастить і гості наплюють на свої чини, то побачиш усю магію ірландських кейлі[1]!

***

Сьогоднішній день — це моє перше весілля на якому я була присутня. Мало того, я була організатором, і це привело мене в справжній шок. Знаходячись по «ту сторону», на рівні з персоналом, що обслуговує, я зрозуміла наскільки це складна робота.

Але, більше мене здивувало, коли Оліф і Раян ввалилися з ніг, виявляючи привітність, жодним м'язом не видали втому, а коли в якийсь момент вечір втратив свою офіційність, ці двоє вискочили на імпровізований танцювальний майданчик і під звуки традиційної волинки, пустилися танцювати.

— Ходімо! — не встигаю зробити останній ковток шампанського, яке я не чесно вкрала на барі, переді мною зʼявляється Двейн.

На ньому немає піджака, а краватка неприпустимо розслаблена.

— Досить пити на самоті. Це поганий тон! — тягне мене з нагрітого стільця.

— Куди?

Куди він мене тягне? Мені потрібно взутися для початку. Звичайно, я зняла взуття. Я не звикла до таких тривалих забігів на підборах. Мій звичайний стиль — оверсайз, кепка і сонцезахисні окуляри.

— Ти пошкодуєш, якщо не підеш! — домагається свого і тягне мене на танцювальний майданчик, де всі вже розбилися на пари.

— Яка муха тебе вкусила, Двейн Доерті? Куди дівся той похмурий, вічно незадоволений чоловік?

— Сьогодні весілля мого найкращого друга, як інакше?

Його слова як відро крижаної води, але сформулювати якусь репліку мені не вдається, тому що вже перебуваю у вирі між танцювальними парами.

— Повторюй за мною! — показує мені прості рухи.

Мій мозок не в змозі вловити ритму, оскільки схвильований іншою інформацією.

— Що означає, «твій найкращий друг»? Коли ти збирався мені про це сказати, герцог твій найкращий друг?

— Зараз! — несподівано підхоплює на руки й починає кружляти. Пари, що нас оточують, роблять те саме. — Ми з Робом навчалися разом. Він не хотів цього всього, але слово батька було головним. Здається він не дуже й засмучений! — киває у бік щасливої пари молодят. Вони й справді щасливі. Це видно з їхніх очей, жестів, дотиків.

— Ти міг мені про це раніше сказати! — не вгамовуюсь. На щастя мені вдається влитися в танцювальну хвилю.

— Що змінилося б?

Знову мене підхоплює і кружляє. На цей раз дивиться прямо в очі. Випробовує. Проникає під шкіру. Його гарячі обійми сильно стискують, даючи якесь ефемерне почуття підтримки. Наче він більше не відпустить мене ніколи.… А за секунду я його ненавиджу.

Він має рацію, нічого б не змінилося. Але той факт, що він не довіряє мені — ображає. Я сама на себе злюся, бо не маю дозволу танути в його грубих руках. Я тут лише на три місяці…