Розділ 12

Ви коли-небудь помічали скільки магії таїть у собі світанок? Особливо, коли сонце сходить над Ірландським фіордом чудового півострова Дінгл?

Вважається, що захід сонця це найромантичніша мить яка таїть у собі величезне різноманіття фарб. Нісенітниця! Так вважають ліниві люди. Ті, хто не в змозі розплющити  очі на світанку та побачити як сонце одним дотиком, розчиняє темряву.

Добре, зізнаюся, раніше я теж відносила себе до лінивих романтиків та полюбляла заходи сонця, але зараз, стоячи біля прірви з чашкою кави, що димить, за ніч не зімкнувши очей, працювавши над третім томом, я отримую справжнісіньке естетичне задоволення, спостерігаючи як сонце, міліметр за міліметром підіймається вгору. Заливаючи сонцем сонне містечко. Пробуджуючи в мені дике захоплення від повсякденних дрібниць.

Напевно, я з'їхала з глузду.

Якщо я розповім Джиї про те, що я просто так витріщаюся на сонце, вона викличе мені швидку або відішле робити скринінг усього тіла.

Коли ми стали заручниками повсякденності? Скоріш за все тоді, коли почали ганятися за вигаданими цінностями. Тоді, коли перестали підіймати голову вгору, бо зовсім забули, що життя йде саме зараз.

Ось тільки... чому на губах досі його присмак? А заборонені бажання, прагнуть, щоб наступний світанок він зустрічав поряд зі мною.

Двейн Доерті, коли ти встиг вдихнути в мене життя?

Ці думки залишаться для мене. Не потрібно, комусь знати про них. Я не готова змагатися за його розбите серце, я егоїстично, вперто хочу вилікувати своє. Тому, рішуче вирішую забути що сталося цієї ночі й поводитися ніби нічого не трапилось. Не було того поцілунку. Ми досі бос та підлегла. Між нами не може бути інших стосунків.

Мені все здалося.

Коли чашка раптово виявляється порожньою, я вирішую повернутися до маєтку. Вже почався черговий важливий день, де я маю показати себе з хорошого боку.

Перш за все, я роблю це для себе. Досить чекати похвали. Ця країна відкриває в мені нові грані мого потенціалу і мені дуже цікаво на що я ще здатна?

— Добрий ранок! — першим сьогодні мені зустрічається Доерті. На щастя, це молодший Доерті.

З Двейном, з якихось незрозумілих причин, я не готова зустрітися.

— Сьогодні й справді дуже добрий ранок, — кажу щиро.

Оліф дивиться на мене трохи примружившись і я розумію, що моя небезпечна імпульсивність нікуди не зникла. Я досі готова вибухнути у будь-яку мить.

— Не треба так мене дивитися! — тицяю в нього чашкою. — Я доросла людина й усвідомлюю наслідки своїх вчинків. До того ж тобі все здалося…

Боже, я ж сама видаю себе. Замовкни, Джессіко!

— Я не говорю що ти не усвідомлюєш наслідків. Просто… не хочу, щоб ти обпеклася. — Замовкає, не знаючи що ще додати.

— Тобі насправді все здалося, Оліфе! За три місяці мене тут не буде! Я повернуся до свого безтурботного життя популярної письменниці.

— А ти зможеш? — нахабно перебиває мене.

Що? Що він має на увазі? Що зовсім не контролюю свої почуття?

— Міс Тейлор! — гукає мене інший голос, від якого по тілу миттю розсипаються мурахи. — Зайди до оранжереї!

Навмисно ігнорую прискіпливий погляд Оліфа. Я можна сказати на нього ображена. За кого він мене тримає? За легковажну закохану дівчинку? Жовту пресу перечитав?

Отож нехай тепер без тарілки супу до мене не підходить.

— Доброго ранку, містере Доерті! — заразливо посміхаюся, зачиняючи двері.

Мій «заразливий настрій» не липне на нього, тому що у чоловіка занадто зосереджений і серйозний погляд. Він спрямований у мої очі. Більше нікуди.

— Щось трапилось? Я зарано прокинулась? — жартую, а всередині почуваюся зім'ятим листом. Його чорні очі пригнічують.

Два кроки й цей велетень вже навпроти мене. Роблю крок назад, зачіпаю відро, з характерним звуком перекидаю його.

Дзвін відбивається від скляних стін, неприємно ріже по вухах.

Закриваю рот долонею. Зараз розпочнеться. Буду покарана за свою незграбність. Але здається Двейн має інші до мене претензії.

— Я сподіваюся, мені не треба нагадувати, що те, що сталося вночі, стосується тільки нас!

Марно переймаюсь. Він просто хотів розставити крапки замість ком.

— Про що ти?

Напевно, Оліф учора так і не дійшов до брата. Передбачливість чи солідарність? Мені теж не згадувати про Оліфа?

— Я з тобою серйозно говорю!

Ах, звичайно! Це була помилка. Невже ти, Двейн Доерті, не вмієш відповідати за свої вчинки?

— Це ти маєш тримати язик за зубами! — грубо відповідаю йому. — Зрозумів? Мені не треба, щоб жовта преса про це дізналася!

— Ти серйозно? — поблажливо дивиться на мене.

Ні! Несерйозно. Просто вирішила поводитися так, ніби нічого не сталося, а ти все ускладнюєш!

Мене ображає його недовіра. Я не дурепа і не буду про це навкруги кричати! За кого він мене сприймає? Ще один!

Несподіваний спалах наче від фотоапарата привертає мою увагу. Я обходжу Двейна намагаючись розгледіти сіру пляму вдалині.

Це ж той чоловік. Він не турист!

— Чорт! Це журналіст! Я вже бачила його! Чоловік ховає камеру та намагається поспішно зникнути з території.

— Ти привела із собою журналіста?

Відчуваю звичний гнів у його голосі.

— Ні! Звідки я знала?

Кидаюся з місця. Я наздожену його. Це ж Стефано Ланський... Я впізнала його!

— Куди ти зібралася? — Двейн перехоплює мене і намагається втримати на одному місці.

— Я знаю цього мерзотника. Чорт забирай! Це скандальний журналіст. Я йому машину розбила! Він знімав як я обіймала і цілувала Раяна, ти уявляєш що він опублікує?

— Стоп! — блокує мені рух. — Ти цілувала Раяна?

— Ні… Так… але це інша історія!

___________
Сьогодні діє знижка на Арона. А ми з вами зустрінемось у понеділок ♥️! Дякую за таку цікавість до мого твору ♥️♥️!