Розділ 10

Якщо чесно я дуже боюся зустрічі с герцогинею, бо я зовсім не вмію розмовляти з людьми. Цю думку в мені посіяв Кен. Він завжди казав не відкривати рота біля преси. Він сам все зробить, сам все скаже. Моє діло писати та мовчки посміхатися камерам. Лише в цьому мій талант. Але зараз поряд немає мого менеджера, герцогиня не преса, а я нарешті повинна довести Кену та собі, що талановита людина має талант до всього. 

Тому, Анну-Луїзу я вирішую зустріти озброївшись одним із найкращих нарядів. Темно-синя сукня з широкими чорними лямками ідеально підкреслює мою фігуру, а висока шпилька подовжує зріст, бо від народження я маю дуже маленький, а тут на фоні ірландських велетнів я справді виглядаю як Лепрікон. У цій країні у мене скоро формується комплекс неповноцінності. Тому, щоб почуватися впевненою, мій вибір падає на чорні туфлі.

Не хочу дивитися на герцогиню знизу, але щось мені підказує, що й дванадцяти сантиметрів буде замало.

Про всяк випадок накидаю на плечі пальто і, задерши підборіддя якомога вище, починаю вживатися в нову роль.

Анна-Луїза у супроводі ще однієї молодої дівчини, на ім'я Марія, приїжджають рівно у призначений час.

— Вітаю! — посилаю ввічливу посмішку моїм гостям. — Мене звуть Джессіка Тейлор. Я проведу вам екскурсію та відповім на всі питання які можуть у вас виникнути.

— Ми домовлялися про зустріч із містером Доерті! — обурюється та, що в дивних чоботях.

— Все гаразд Маріє, мені жіноча компанія ближче, — швидко відповідає герцогиня.

До речі, дуже мила дівчина ця герцогиня. Була б я на її місці, поводилася б зухваліше. Напевно, тому, мені не судилося стати дружиною герцога.

Спільним рішенням було ухвалено, що банкетна частина пройде в оранжереї, а сама церемонія у саду.

Герцогиня прийняла позицію слухача, лише інколи вставляла кілька слів. А ось з Марією ми вели негласну війну. Але дівчина не знала, що я загартована. Мою броню не так легко пробити.

Звісно я не вмію спілкуватися з пресою, але я маю досвід спілкування з видавництвами. Там інколи мій вибуховий характер ставав неконтрольованим. А ще не треба забувати інцидент з сусідкою колишнього бойфренда…

Сьогодні я зловила себе на думці, що мені потрібно частіше спілкуватися з журналістами. Кен не правий. Я можу вижити без нього.

Коли ми обговорювали план посадки гостей, повернулися власники маєтку. Двейн кинув у наш бік короткий погляд і вирішив не втручатися.

Правильно зробив. Таким чином він уникнув катастрофи. Тому, що ця зарозуміла дівчина Марія, почала б шукати підтримку в його очах, а я б дуже розлютилася, чим би все і зіпсувала.

Після закінчення нашої ділової зустрічі, я зрозуміла: коли мені набридне писати, я піду оформляти весільні урочистості. Мені сподобалось це. Є жилка. Я змогла заткнути за пояс Марію, а це вже достатньо високий рівень.

Не думаю, що герцог вибирав собі у дружини когось з вулиці. Анна-Луїза прислухалася до моєї думки, а Марія все частіше й частіше лише робила позначки у своєму планшеті.

Коли гості роз'їхалися, мені не терпілося поділитися подіями сьогодення з Двейном. Довести йому, що я не пусте місце і вмію бути відповідальною. Я кілька разів гасила у собі порив неконтрольованої агресії. Вважаю, цим можна вже пишатися. Все-таки терапія мені пішла на користь. Недаремно викинуті гроші.

Я виходжу із зони комфорту, отримуючи при цьому новий досвід та задоволення. Відчуваю приплив енергії та присутність моєї Музи.

Внісши в планшет останні нотатки з приводу майбутнього свята, ще раз перевіривши свій зовнішній вигляд, без стуку заходжу до кабінету Біг Боса.

Побачивши мене, Двейн відкладає убік книгу. Не відразу помічаю, що це мій твір. Просто я дуже збуджена від емоцій сьогоднішнього дня.

Двейн бере склянку та робить ковток.

— До твого відома, сьогоднішній день мені дуже сподобався! — на ходу скидаю туфлі, зменшуючись на очах. Перед ним чомусь я не соромлюся свого зросту. — Спілкування з такими цікавими особистостями набагато приємніше, ніж бути облитою пивом!

Двейн пильно дивиться на мене. Мовчить.

Правильна тактика. Зараз говоритиму я.

— Ось! Все, як ти просив. Звіт!

Кладу планшет на розкритий лист, що лежить перед чоловіком. Поглядом чіпляюсь за фрагмент красиво надрукованого тексту. Схоже на якесь запрошення, а потім, нарешті, помічаю свою книгу.

У грудях до неможливості стає тепло.

— На дозвіллі почав читати гарну літературу?

Двейн перехоплює мій погляд і його брови злітають вгору:

— Не будь такої високої думки про себе, королево!

Водить пальцем по планшету, задумливо вивчаючи мій звіт. Довго і прискіпливо. Втомлююся стояти й займаю крісло навпроти. Поки є час тру втомлені ступні.

— Це все? — кидає байдуже.

— Так.

Надія про похвалу розбивається об його непроникний погляд.

— Добре. Вільна!

Як це?

— І все? А як же: чудова робота! Добре постаралася, так тримати. Ну, або, просто дякую!

— Це твоя робота. Чого ти хочеш від мене? Похвалу у письмовому вигляді, чи може тобі замовити медаль, а королева?

— Як мінімум, — підстрибую з місця, — я хочу, щоб ти перестав мене порівнювати з тупими моделями! — спалахую не встигнувши ретельно обміркувати вимовлені слова.

Я весь день тримала себе в руках, а поряд з Двейном перетворилася на сірник. Один погляд і я палаю.

— Від неї. Запрошення на весілля, — несподівано чоловік гидливо кидає в мій бік розкритий конверт, який весь лежить перед ним. — В кінці січня…

Завмираю від такої раптової відвертості. Він знову це зробив: стер мене в пилюку парою фраз. Мені більше не хочеться розкидатися отруйними словами.

Я думала зараз на мене поллється фонтан бруду, а тут він ділиться зі мною... чимось особистим. І зважаючи на його тон —  важливим.

Раз він сидить тут у такому пригніченому стані, отже вона, як і раніше, важлива для нього!

Чіпляю двома пальцями конверт. В очі одразу кидається знайома адреса. Лос-Анджелес. Я знаю це місце! Дуже популярний ресторан.