Розділ 7

— Раяне, — мало не збиваю хлопця з величезною тарілю, що заставлена пінтами, ризикуючи і його залишити в мокрому одязі.

— Джесс! Дивись куди лізеш! — бурхливо відповідає блідий хлопець. 

Я не гніваюсь на його різкий тон. Ми зараз усі не в собі. Такий потік людей я бачила лише на баскетбольному матчі. Але там я була лише примхливою вболівальницею. Сьогоднішній день змінив мої погляди на життя. 

Ну, гаразд... тут менший натовп, але ті вигуки й крики які вони видають — дуже нагадує шалених фанатів у величезному приміщенні спортзалу.

— Де я можу взяти чисту форму? — вказую на зіпсований фартух.

— На кухні подивися, — обходить мене та йде далі, кидаючи через плече: — Тільки не затримуйся там, вони ж мене затопчуть! — розчиняється в натовпі, де чипси та піна розлітаються в різні боки.

— Оліфе! — залітаю на кухню, шукаючи очима молодшого Доерті.

— Всі замовлення на столі, — не відриваючи голови від чергової нарізки вимовляє хлопець.

— Де мені взяти нову форму?

Одяг уже починає бридко прилипати до тіла, змушуючи тремтіти. А запах… Матінко, мені ніколи не відмитися від цього запаху.

— На мене перекинули пінту! — голос тремтить і тільки зараз я починаю відчувати масштаб всієї катастрофи.

Я — знаменита письменниця, що випускає тисячний тираж книжок, стою посеред незрозумілої кухні, облита чимось огидним. 

— Вітаю! — хмикнув й нарешті дивиться на мене. — Вважай посвята пройшла успішно! — усміхається своєю чарівною усмішкою. — Зараз вийдеш із кухні, — показує рукою на двері, які ведуть у маєток. — Там направо і до кінця. Побачиш сходи…

Не дочекавшись поки він закінчить, кулею проношуся повз хлопця в заданому напрямку. Я зрозуміла куди йти, натикалася вже на ці сходи.

Оліф ще щось говорить про двері, але я його вже не слухаю. Мчу за новим одягом, а краще мчала до своєї кімнати, бо неприємності тільки починається.

Опинившись у коридорі, придушую бажання звернути до основних сходів та піднятися до себе. Замкнутися у своїй кімнаті та залишок вечора мокнути у ванній.

Це гарний досвід! Буде про що написати! — заспокоюю себе.

Смикнувши потрібні двері, починаю спускаюся в прохолодне приміщення схоже на льох.

Завмираю.

Двейн.

Брюнет відволікається від споглядання пляшки вина та вигнувши брови, запитливо дивиться на мене. А коли я хапаюсь за ручку, щоб не впасти, голосно вимовляє:

— Тільки не зачиняй ...

— Я прийшла по змінну форму, — чомусь починаю виправдовуватися, грюкаючи дверима.

— … не зачиняй двері! Чорт забирай, Джессіко! — цідить крізь зуби, пхаючи пляшку в отвір.

— Щ... що? — блимаю очима.

— Двері несправні! Відчиняються тільки ззовні. — Скуйовджує волосся. — Чудово, королева! Тепер ми застрягли тут удвох.

Випльовує останню фразу, ніби це якась лайка.

Мені від його слів стає погано! Яке він має право підвищувати на мене голос? Я не винна ні в чому! Ну винна звичайно, Оліф хотів попередити мене…

Але, виглядає це все так, ніби Двейну немає на кого виплеснути свій гнів! А я тут причому? Якщо у нього проблеми в особистому житті, це його проблеми! Свої ж проблеми, я не перекидаю на нього?

— Не кричи на мене! 

Він догрався. Я і так вся на нервах. Сьогодні найгірший день у моєму житті, а ще цей нечема до мене причепився.

Ну все Двейн Доерті — власник старовинного маєтку, схопись за що-небудь міцне, інакше тебе знесе цунамі, на ім'я Джессіка Тейлор!

Двейн несподівано починає дивитися на мене з цікавістю, а я готова вибухнути від надлишку емоцій.

— Я не винна що, твої чортові двері заклинюють! Це не мої проблеми, а твої! Ти не спромігся відремонтувати свої двері у своєму маєтку, а винна в цьому я? На мене вилили пиво, і я просто хочу переодягнутися, щоб допомогти бідному Раяну, а не вислуховувати твої претензії!

Замовкаю. Набираю повні груди повітря, для другого заходу, але Двейн майстерно чинить опір. Закриває рот двома фразами:

— Тихіше-тихіше, королева, — виставляє долоні вперед, захищаючись від мене наче я збожеволіла, й посміхається: — Просто молись, щоб ми не повбивали один одного, поки нас не знайдуть!

Відвертаюсь і складаю руки на грудях. Підсвідомо захищаюсь від нього. У Двейна така сильна енергетика, та ще існує якась невидима стіна через яку мені не пробитися. Щоб дістатися до цього чоловіка, треба розбитися об цю стіну. Я не готова. Хоча, відчуваю, що вже відчайдушно б'юся.

Обводжу очима невеликий простір кімнати й натикаюсь на стелаж, де лежить купа змінного одягу. Іду туди.

— Думаєш, Оліф скоро знайде нас? — перебираючи картаті сорочки, шукаю самий маленький розмір. Мені пощастило, постраждала лише сорочка та фартух. Мої улюблені джинси залишилися цілими та неушкодженими.

— Сподіваюся на це! — роздратований видих. — Він послав мене по вино для супу з креветками.

М-м-м… суп з креветками… У мене вже слина збирається від його слів. Впевнена, суп буде найсмачнішим.

Знайшовши відповідний розмір, різко кручусь на п'ятах, притискаючи бавовняну тканину до себе.

— Відвернися, я хочу переодягнутися! Тут холодно, я вже починаю замерзати…

— Серйозно?

— Ти хочеш, щоб я захворіла? І запах, цей... ти відчуваєш, як від мене смердить якимось мужиком?! — знову заводжусь.

— Переодягайся! — повертається до стіни. — Тільки вимкни цей ультразвук.

— Ти завжди такий грубий, Двейн Доерті?

Відвертаюсь і швидко розстібаю мокрий одяг. Складаю його вбік. Туди ж іде й білизна, наскрізь просочена неприємною вологою. Ховаю білизну між сорочкою та фартухом.

— Коли роздавали доброту та повагу, ти стояв у черзі за сарказмом? — різко обертаюся і з жахом дивлюсь на чоловіка. Він не відвернувся! Боже, він не відвернувся! Він вирячився на мою спину?

Щоки заливає рум'янцем. Добре що в тьмяному освітленні цього не видно, за те видно інше: його чорні очі блищать невідомою таємничістю.

— Ти не відвернувся! — намагаюся застебнути ґудзик, що не піддаються. Але насправді не слухаються власні пальці.