Розділ 3

— Яка робота? — не розумію що відбувається. Намагаюся встати, але спросоння плутаюсь у величезній ковдрі та сповзаю на підлогу.

Двейн нічого не відповідаючи ставить відро на підлогу, кидає в нього ганчірку:

— За п'ятнадцять хвилин чекаю в низу, в пабі, або ж вирахую з заробітної плати, за то що проспала в перший робочий день.

Яка зарплата? Він з глузду зʼїхав? Його ірландське сонце напекло йому маківку?

Вибираюся з кокона і, босими ногами, у піжамних штанах та білій футболці біжу за ним.

Можна було б спочатку привести себе до ладу, витерти слину з щоки, вмитися, або як мінімум взутися, але дивакуватість ситуації мене більше напружує, ніж зовнішній вигляд.

— Стійте! — майже наздоганяю цього височенного здорованя. — Про що Ви говорите? — хапаю його за лікоть, намагаючись зупинити. — Це що, така культурна програма готелю: "відчуй себе сільським мешканцем"?

— Джесс, — сміється він, а мені не смішно.

Не гарно ось так вриватися до сторонньої людини та з самого ранку вводити в оману.

— Вчора я сприйняв твою поведінку за втому після перельоту і тому підіграв тобі. Зараз же, в мене не той настрій. Я не маю часу шукати нового помічника. Весілля через тиждень. За цей короткий термін, треба постаратися привести маєток до тями. — Висмикує лікоть та йде далі.

— Та стій же ти! — оббігаю його, перекриваючи шлях. — Я приїхала на відпочинок, ні на яку роботу я не влаштовувалась!

— Досить. Ходімо! — нервово видихає. Обходить мене, хапає за руку й тягне вниз сходами.

Спустившись до зали з каміном, ми обходимо сходи та потрапляємо у темний коридор. Нові двері й ми вже на порожній кухні пабу. Йдемо далі й виходимо в загальний зал.

За барною стійкою мені привітно махає худорлявий брюнет з розпатланим волоссям і вузькими очима. Киваю йому та продовжую йти за містером Доерті.

— Сідай! — вказує на стілець, навпроти.

— Я — Оліф! — підходить брюнет і сідає поряд.

Вхідні двері голосно грюкають впускаючи вуличну прохолоду, простягаючи її по підлозі. Здригаюся й підіймаю ноги догори, упираючись колінами в стіл. Я ж досі боса…

— Пробач, Двейн, — поспіхом знімає верхній одяг рудоволосий молодий хлопчина. — Мама вирішила пересадити квіти й не відпускала, поки я не допоміг їй з ними…

— Нічого, сідай. Як виявилося, міс Тейлор теж не рання пташка. І так... всі в зборі! Почнемо. Весілля за тиждень і ми повинні не облажатися. Це перший серйозний захід за останні два роки, тому ми просто зобов'язані викластися по-максимуму. Весілля герцога, захід закритий і дуже відповідальний...

Що він несе? Я потрапила до секти?

— Яке весілля? — перебиваю його. — До чого тут я? Чи у Вас заведено з гостями обговорювати робочі моменти?

— Знайомтеся, це Джесіка Тейлор американська письменниця, — бере в уявні лапки останнє слово, — а ще вона трохи дивна, страждає на короткочасну пам'ять, тому будьте обережні з нею. — Він відкриває ноутбук і повертає до мене.

Монітор показує сайт де висить моя анкета. Я піддаюся вперед і розумію, що заповнила не ну анкету.

Ось чому за мене не взяли передоплату за броню!Чорт, ці дрібні віконця, що постійно вискакували наробили лиха... Схоже, я не туди натиснула і мене викинуло... куди?

Намагаюся зрозуміти, що насправді я заповнила.

Посада помічника власника старовинного маєтку? Не може бути...

— Гм-м… виникло непорозуміння... — розгубившись намагаюсь виправдатися. — Схоже, я не ту анкету заповнила, всі ці віконця...

— Стоп! — витягує вертикально долоню вперед, негласно закриваючи мені рота. — Я вже зрозумів що ти, щось зробила не так, як планувалося, але у мене немає часу сперечатися з тобою! За бронювання з тебе ніхто грошей не брав, тож або провалюй звідси й шукай новий «готель», або залишайся тут й скоріш берись до роботи. Будеш добре виконувати свої обов'язки, дивись, ще й премію отримаєш.

Знущається з мене? Хто він взагалі такий, щоб так розмовляти зі мною?

— Що? — підстрибую з місця! — Ви подивіться якийсь хам! Як ви говорите зі мною?! Чудово! За годину, ви більше не побачите мене у вашому занедбаному маєтку! — відсуваю стілець та швидкими кроками залишаю зал.

— Тридцять хвилин, королева! — летить мені в спину.

Дихай Джесс, починати ранок з подряпаного обличчя пихатого покидька не найкращий початок дня... але так сильно хочеться, аж пальці сверблять.

Як він сміє зі мною так розмовляти? Кого він з себе уявив? Бачте, власник старовинного фамільного маєтку? Серед моїх знайомих є власники замків! 

Ходжу туди-сюди по кімнаті, сподіваючись хоч трохи заспокоїтися, тому що в іншому випадку, цей прекрасний інтер'єр впаде під потужними ударами моєї істерики.

Мені терміново потрібний психотерапевт. Так, це влучна думка!

Ось прямо зараз візьму і подзвоню йому. Начхати що в ЛА зараз перша година ночі. Він цю кашу заварив, хай і розгрібає. Не дарма ж я проплатила річний абонемент! Краще б у спортзал абонемент купила, спала б зараз у своєму затишному ліжечку, з накачаною дупкою, а не стояла б посеред кімнати на «чудовому» півострові Дінгл!

Док, не одразу відповідає на мій дзвінок. Десь з четвертої спроби чується сонне буркотіння. Не витрачаючи гроші на міжнародний дзвінок, я коротко пояснюю ситуацію і сподівалася почути слова підтримки на свою адресу: що той пихатий покидьок не має рації; що в мене все вийде, і через годину я вже буду ніжитися в джакузі іншого готелю тримаючи в руках келих смачного шампанського. Але містер Скотт напевно вирішив не спати всю ніч, заспокоюючи мене, бо наступні слова летять на мене лавиною невдоволення:

— Так це ж чудова ідея! — схоже мій психотерапевт теж знущається з мене. — Ти ніколи в житті не працювала, тим більше на когось!

— Знаєте, написання книг це теж не проста справа! Не так легко знайти натхнення коли в тебе не вірять.

— Я не кажу що бути автором – це безглузде кидання камінців у воду та споглядання того, як вони відскакують від водної поверхні. Я тобі кажу, що коли ти пишеш, ти сама в собі, ув'язнена в шкаралупі й сподіваєшся тільки на своє натхнення. А тут тобі випав шанс попрацювати в команді. Стати одним складеним механізмом, й спільними зусиллями досягти поставленої мети!