Розділ 2

— Доброго вечора, — поруч чується літній голос.

— Хто засмутив прекрасну леді? — його підхоплює другий.

Підіймаю голову і зустрічаюся поглядом з двома елегантними дідусями в стильних пальтах та дивних капелюхах.

— Не підкажете у якій стороні готель Доерті? — схлипую.

Я вже морально налаштувалася провести ніч на цій лавці, але доля вирішила помилувати мене.

— Чого ж не підказати? Ми якраз туди прямуємо, — підхоплює валізу, що стоїть ближче до мене.

— Тільки це не готель, це маєток Доерті. Там найкраще пиво у всьому Дінглі! — пишаючись промовляє він.

— Не обдурюй милу дівчину! Найкраще пиво, в пабі у Сьюзі! — бурчить його друг. Не поспішаючи вони йдуть вниз вулицею, сперечаючись де ж все ж таки пиво смачніше.

— Не правда! Просто Сьюзі підступна відьма, яка розуміється на привороті! А ось Двейн подібними дурницями не займається!

Коли люди похилого віку з моїми речами, відходять на пристойну відстань, я нарешті приходжу до тями та біжу за ними.

Вечір потроху прикрашає й без того яскраві будиночки різнокольоровими вогнями та неонами вивісок, які люб'язно запрошують туристів зазирнути до них на вогник.

З океану дме вітер. Він пронизує до кісток, і я постійно ховаюсь у в'язану кофту, яку передбачливо дістала ще в Дубліні. З сумом згадую, що в Лос-Анджелесі зараз десять ранку і як мінімум плюс двадцять... Навіщо я проміняла яскраве сонечко на суровий іранський вітер? Відповіді на це питання немає.

Дійшовши до закінчення дороги, ми повертаємо направо. Пройшовши приблизно сто метрів перед нами, виростає триповерховий особняк огороджений невисоким кам'яним парканом. Будівля виглядала дуже старовинною і навіть трохи химерною, особливо в сутінках ночі, що підступає.

Тьмяно освітлена під'їзна доріжка зліва впирається у невелику стоянку, а праворуч у криту альтанку. Вікна першого поверху залиті теплим світлом і звідти лунає дивна танцювальна музика. Схоже, там ресторан.

— На першому поверсі паб, — підтвердив мої думки один із чоловіків, заносячи до альтанки мої речі.

— А де тут ресепшн?

— Який ще ресепшн? — другий чоловік відчиняє двері галантно пропускаючи мене вперед.

З манерами у них все добре. Мені подобається така увага.

Поправляю розпатланий чубок та пурхаю як метелик на світ подумки тріумфуючи, що нарешті змогла дістатися до готелю цілою та неушкодженою.

Зайшовши всередину, я потрапляю в справжній ірландський паб. Такий самий як у фільмах або в голлівудських декораціях, хоча це теж саме.

У Лос-Анджелесі також є паби, але вони жалюгідна імітація цього місця. Тут навіть повітря наповнене колоритом, якоюсь магією й... пильним поглядом відвідувачів, які прискіпливо зосередились на мені.

Я тільки запитати. Чого вони так дивляться?

Музика одразу замовкає залишаючи не прикритим стукання столових приладів по тарілках та покашлювання, а мої нові друзі дідусі, вже обійшли мене і зайняли свої глядацькі місця вздовж барної стійки.

— Чим можу допомогти? — до мене звертається хлопець, який стоїть за стійкою, простягаючи по пінті пива «моїм» дідусям. Молодик гарний собою. Високий, стриманий, дивиться прямим поглядом.

— Туристка з Америки, — промовляє перший старий.

— Шукала ресепшн, —  відпивши зі своєї пінти, вимовляє другий.

Які ж проникливі!

Ще кілька секунд я розглядаю відвідувачів, які витріщаються у відповідь, ніби я гола чи якась дивина, типу Лохнеського чудовиська й взявши себе в руки, рушаю до барної стійки.

— Будьте ласкаві, запросіть адміністратора! — стаю навшпиньки, бо стійка надто висока для мене. Тут всі такі величезні? 

— Кого? — усміхаєтеся бармен та нахиляється до мене, оглядаючи з ніг до голови.

Чоловік виглядає привабливим та молодим. Коротко стрижене темно-русяве волосся, невелика щетина й неймовірно чорні очі, які зараз ніби знущаються з мене.

— Мене звуть Джессіка Тейлор, я з приводу тримісячної броні номера, – починаю дратуватися. Але схоже цього самовдоволеного бармена, я тільки бавлю.

— А-а-а! То ти та сама письменниця з Лос-Анджелеса? — відійшовши, чоловік складає руки на грудях.

— Так! — киваю як заведена. Дуже приємно коли тебе впізнають на іншому континенті. — Ви знайомі з моєю творчістю?

— Ні, — посміхається він, а з мого обличчя повільно сповзає посмішка. — Я  знайомий з Вашою анкетою, яку ви заповнили на сайті.

Трохи зухвало, чи мені здається?

— Добре! Покличте мені власника, будь ласка! Інакше я Вам таку рекомендацію напишу, що жоден турист не завітає у ваш примітивний готель!

— У-у-у-у-у... — по залі котиться хвиля невдоволення, але мене це мало хвилює. Зараз цей пихатий бармен назавжди попрощається зі своїм робочим місцем.

Хлопець не поспішає виконувати моє прохання. Він підіймає долоню догори, відкашлюється та крутиться навколо своєї осі.  Зробивши крок вперед мило посміхається, склавши руки в замок перед собою:

— Доброго вечора, мене звуть Двейн Доерті. Я власник цього чудового старовинного, фамільного маєтку, чим можу бути корисним?

Чи то від сорому, чи то від чергової хвилі обурення, моє обличчя повільно починає заливати «червою фарбою». Не схожий цей бармен у простенькій сорочці на власника старовинного маєтку. Але судячи з невдоволених вигуків присутніх, саме він і є ним.

— Міс Тейлор, прошу слідкувати за мною, — обходить стійку та прямує на вихід. — Це швидше за все ваші речі? — вже на вулиці, спритно підхоплює мої валізи та підходить до дверей розташованих за кілька метрів від входу в паб. Я до речі не пам'ятаю, щоб тут були  двері!

Чоловік відкриває переді мною двері та люб'язно пропускає вперед. А мені вже якось трохи ніяково за свою поведінку. Знову я не контролюючи емоції розлютилася перш ніж розібратися в ситуації. Містер Скотт буде мною незадоволений.

Я заходжу в чарівну величезну залу і забуваю як дихати. Праворуч розташований книжковий зал з гарними розмальованими полицями. Там, напевно, мільйони книг. Масивні дерев'яні столи, на який розташовувалися акуратні світильники, хвацько доповнюю антураж. А по периметру стоять затишні диванчики на спинках яких лежать пледи у клітинку.