Розділ 1

Ви коли-небудь робили дурниці? Особисто я – постійно!

Найчастіше, я через свою неуважність потрапляю в досить безглузді ситуації: то не встигну на миготливий зелений, проїжджаючи на червоний; то з'їм йогурт у якого тиждень тому закінчився термін придатності. А саме зараз, за порадою свого психотерапевта містера Скотта, я виходжу із зони комфорту. Радикально так, бо інакше не вмію. І боюся, я лише одно, що ця дурість стане фатальною! Буде коштувати мені грошей, нервів та… мого розбитого серця.

Я, Джессіка Тейлор, народилась та живу Лос-Анджелесі, лечу на три місяці в Дінгл, це в Ірландії, хто не знає... Через океан, в іншу країну зі своїми установами та традиціями, де зовсім інший клімат, люди та звички. До прибережного містечка з населенням близько двох тисяч і це після галасливого ЛА!

Зізнатися чесно, про існування цього «Тауна» — малого міста, як говорить Вікіпедія, я дізналася тільки вчора.

Як так вийшло, запитаєте Ви? Все дуже просто! Я письменниця від якої пішла Муза.

Я набула популярності завдяки своєму дебютному виданню «Пристрасть втрьох». Перші дві частини написала за рік, а ось третю, вже протягом двох років мучу та ніяк не закінчу. Від того в мене і почалася ця ідіотська депресія.

І от, останні пів року Джеремі Скотт — найкращий психотерапевт Беверлі-Гіллз, якого порадила мені подруга та популярна співачка Джіа, намагається повернути мене в колишнє становище.

— …Вийти за межі зони комфорту означає зробити щось нове, незвичне. І внаслідок докладених зусиль вийти на новий рівень розвитку або досягти бажаного результату… — монотонно вимовляє містер Скотт, сидячи навпроти мене, паралельно роблячи відмітку у своєму улюбленому блокноті.

— Гм-м-м... наприклад? — лежу на канапі та стукаю пальцями по шкіряній обшивці.

— Наприклад, — кидає короткий погляд у мій бік, — Зроби те, що тобі не властиво.

— Розгромити кухню колишнього бойфренда дізнавшись, що він спить із сусідкою по сходовому майданчику, вважається чимось не властивим? — перебиваю містера Скота, тому що ця тема мені здається набагато серйознішою за якусь там «зону комфорту».

Я письменниця — творча особистість! Що це взагалі за зони такі? Це рамки, чи що? Так мене не можна вганяти в рамки.

— Ні, Джесс. Ми вже обговорювали цю ситуацію. Це називається імпульсивність та невміння брати під контроль власні емоції. Знаходження в зоні комфорту — це психологічний стан спричинений відчуттям стабільності та визначеності. Спробуй бути менш емоційною. Спробуй стримувати пориви гніву та взагалі, краще поїхати відпочити у тихе затишне місце. Де ти залишишся віч-на-віч із собою, зі своїми думками. Зустрінеш нових людей, познайомишся з новими історіями.

— І до мене повернеться Муза... — задумливо кусаю ребро долоні.

Непогана ідея…

— Для постійного розвитку необхідно давати собі невеликий контрольований заряд стресу. Можливо, подорож до іншої країни стане правильним рішенням.

Ось! Ось він, той момент який наштовхнув мене на цей безглуздий, необдуманий та трохи навіжений вчинок.

Спочатку, мені ця ідея видалася чудовою. Звідки ще черпати натхнення, як не з подорожей? Тому весь наступний вечір я витратила на пошуки місця, де хотіла б провести відпустку.

У голові одразу стала крутитися купа країн, які я хотіла б відвідати. Але одне я вже знала точно – безсумнівно летітиму до Європи.

Спочатку мій вибір упав на романтичний Париж та колоритну Італію, але потім здоровий глузд повернувся до мене, оскільки могли бути проблеми з мовою. Потім, перед очима замайоріла Ірландія.

А чому б і ні?

Безвізовий в'їзд на дев'яносто днів забезпечений. Цього мені з головою вистачить, щоб покинути зону комфорту.

У Дубліні я зупинятися не хотіла, дуже передбачувано. Тому, ще кілька годин я витратила на вивчення маленьких міст. Там і розібралася з визначеннями "сіті" — велике місто, "боро" — середнє місто та "таун" — мале місто.

Все начебто складалося добре. Ніби й географію підтягнута, і з країною визначилась, але ця чортова реклама, що постійно вилазить, почала мене дратувати.

У черговий раз клацаючи на хрестик, щоб закрити докучливе віконце, мене перекидає на сайт готелю в чарівному містечку Дінгл.

Півострів на березі Атлантичного океану з неймовірною природою та крихітними вуличками на яких розміщені різнокольорові будиночки, одразу підкорив моє серденько.

Прийнявши це за знак, я не стала шукати інших готелів і вирішила забронювати номер на три місяці саме тут.

Готель, а точніше як сайт себе позиціював — маєток сім'ї Доерті, люб'язно надавав одно-двох-трьох місцеві номери, дуже комфортабельні та, на перший погляд, стильні. У вартість входили сніданки. Але, на території маєтку є чинний ресторан. Він приймає замовлення до вечора і, в разі чого, можна було перекусити там.

Гнівно відхиливши чергове "віконце" та заповнивши якусь нестандартну форму броні, я трохи здивувалася, що з мене не взяли передоплату. Ну добре, це ж Європа, мало які там дива? 

У гарному настрої я закрила кришку ноутбука і підім'явши під себе подушку, вирішила що квитки на літак я «зачекіню» завтра.

День вильоту був дуже поганим. Все буквально падало з рук. Все вказувало на те, що це дурна витівка. Вранці згоріли тости. Через ремонтні роботи перекрили воду, і це в престижному районі Беверлі-Гіллз…

З глузду з’їхати!

Таксі застрягло в пробці, а моя чудова подруга Джіа, написала у своєму твіттері що я відлітаю у відпустку, тому на вході в аеропорт, на мене чекала преса.

І не полінувалися ж у вечірній час відкласти всі свої справи та приїхати сюди?

Довелося давати незаплановане інтерв'ю й роздавати автографи публіці, що зібралися навколо мене. Автографи роздавати я люблю, а ще я люблю селфі. Але ось з інтерв'ю у мене проблеми. Зазвичай їх суворо контролює мій менеджер, тому що, я завжди щось зайве можу бовтнути.

Після закінчення всієї культурної програми, я натягую на очі кепку, ховаюся в кутку залу очікування й тільки зараз розумію, що переліт авіакомпанії Аер Лінгус, де заздалегідь забронювала квитки, становитиме близько одинадцяти годин.