Незабутня краса

Його постійний ментальний біль переходив у фізичні спазми. Він ненавидів брехню й тому жив сам. Зрідка його навідували друзі, але вони знали, на які теми він не любить говорити. Їм важко було терпіти його особливий погляд – у ньому вони бачили тих, кого зрадили, коли забрали свої оріфлами, коли залишили лицаря одного. Він часто пропадав у горах, знаходив розвалені будинки і ридав у них – там усе мовчало про трагедію, починаючи з дитячих іграшок і фотографій, весільних фото, які створювали ілюзію «ми зможемо прожити життя краще за мертвих». І він приносив усі ці залишки людських душ, його артефакти, до себе в кімнату – там запах кофеїну пересилював собою опіум. Потім сталася лісова пожежа та все згоріло, але його артефакти пам’ятали руки, які до них торкалися. В кімнаті літала ідея самогубства, яка підсилювалася акордами Брукнера з грамофону – він тоді виходив на ґанок і вмирав від ілюзії останнього заходу сонця. Потім повертався до своєї кімнати і годинами дивився на своїх рибок. Після цього він багато писав і звалював усе це на горищі – він не хотів ховати себе заживо в попелі каміна. Над його ліжком висів «Автопортрет у пеклі», який дивився на «Гілки мигдалю, що квітне» на протилежній стіні, які розпускалися неначе холодні мрії в місячну ніч. На вхідних дверях був напис: «Ти міг прожити життя по-іншому». А потім усю веранду, крісла, столики засипало осіннім листям. Естетика самотності постійно кликала його до себе, ніби зацікавленого школяра в книгарні великого брудного міста невідома книга. Він кожний день весь у сльозах купував на ринку рожеві тюльпани і комусь їх носив. Було багато розмов з приводу того, кому будуть належати ті квіті: одні говорили, що то була дівчина з психіатричної лікарні, інші вважали, що там має бути чиясь могила, ще інші думали, що то була акторка з театру, була думка, що то була наївна дівчина, ще припускали, що то була статуя святої. Але правду знали лише його очі.

Він вмирав, як гола людина, на голій землі. Все життя він мовчав і говорив про жах, який бачив. Його мовчання переходило в діалог з пустими вулицями, скверами і простором. Грав роль мертвого клоуна із заточеним вістрям троянди в серці. Є речі, про які не можливо розповісти, тим більше розповісти докінця. Його осимслення було мертвим для живих як роздавлена арфа, на струнах якої грає вітер. Його погляд зупинився на натурщиці – наївній дівчині, яка хотіла ліпити скульптури. Її біла шкіра ставала мармуром, очі наливалися песимізмом античної трагедії. З мармуру починала текти кров. Вона не потребувала діалогу – хотіла належати йому через мистецтво. Він, у свою чергу, викинув потім її на вулицю. Вона знищила всі свої роботи, померла в пансіоні для пенсіонерів, а він мовчав усе життя, роблячи з себе генія. Жіноча геніальність – есхатологічна, тому Фауст її просто не побачив.

Чорні ворони плакали мертвими сльозами над пам’ятником дитині. Троянди від болю стали синіми, трава пожовтіла навколо. Останній промінь сонця забрав її душу. Гроза підняла запах землі. Янголи, що були навколо, озирались і ридали. Темні ялини усе засипали своєю зеленню. Сухе повітря пахло сірником, срібне сяйво місяця розквітало болем. Далеко за обрієм вмирали тіні. Було чути шелест мертвих квітів. Усі могили поросли барвінком. Усе як сон накрив туман, який стелився, мов спогади, що кружляли над головою. Мармур вкривався сльозами ілюзії, з очей янголів текла кров. Вони забрали її з собою. Пуста могила була як спогад: хтось тут вмирав, думаючи, що хоче жити. Він спалював вінки й мертві квіти на кладовищі. Стояла глибока осінь. Коли починався комунізм, бачив, як склепи ставали смітниками. Хтось прокинеться серед сміття. Постійно бачив військові конфлікти між воронами та дітьми за солодощі. Місцеві бомжі постійно збирали склотару. Але в нього нагорталися сльози, коли він бачив матір, яка щодня розмовляла з пам’ятником свого сина або просто стояла біля нього. Там постійно були свіжі квіти й свічки. Запалював лампадку, коли вона гасла. Там був святий, а він став представником людського пекла. Одного дня до нього на вулиці підійшла дівчина, він не любив знайомств, але вона запитала

- Я - індивідуальність?

- Чисто теоретично можливо, якщо - Ви Геній! Життя - річ дуже тонка, я не говорю про ваші думки, вони прораховуються, як прояв того, щоб на Вас звернули увагу через слабкість Вашого розвитку.

- Тобто Ви той, хто не впаде перед еросом?

- Тільки перед розпадом особистого Я, до якого ведуть усі дороги. Чи повинен людський рід добровільно, або через силу, припинити своє існування? Чи ми навіть не знаємо, що означає бути людиною? А що тоді, якщо ми не маємо ніякого відношення до того, що ми вважаємо себе "ерудованими", тобто людьми в деякій мірі. Я апелюю до поняття інтелектуальної слабкості та падіння людини в усіх міфологіях. Вічного повтору  як форми діалогу хаосу зі злом і кристалічної форми анабіозу розпаду культури у значенні того, що стало мертвим ідеалізмом ще до Сократа.

Він ненавидів її за красу, але ридав, коли розумів її внутрішній світ. Її протиріччя ставали його постійним болем, хоча він її не знав. Вона розуміла його слабкість і тому дозволяла йому інтелектуальну близькість. Він, у свою чергу, вмирав від естетики її розпаду. Він стояв над її могилою, але там не було кінцевої дати. Наступного дня йому прийшов лист, в якому було сказано, що вона знала, де він був і запрошений на зустріч. Але він боявся зустріти іншу людину в тому обличчі, яке колись знав. Він викопав її труп – не зміг забути її красу. Поцілував її в губи, але там залишилися оголені ясна. На місці очей текли сльози. Її груди перетворилися на оголені холодні ребра. Він ненавидів землю через те, що вона забрала її красу. Її волосся відділилося від голови. Її тіло стало будинком для земних мешканців. Він вирвав залишки серця з її грудей та поклав до внутрішнього карману своєї шинелі. Облив її рештки шнапсом і вони загорілися від його недопалку. Вони були щасливі.