Розділ 7: Тіні сумнівів

Вони вечеряли в ресторані, де завжди святкували особливі дати. Вечір, здавалося, був звичайним — вони сміялися, говорили про роботу, про плани на вихідні, але щось невловиме висіло у повітрі. Останнім часом вона помічала, що він часто відводить погляд, коли вони залишалися наодинці, і став частіше скасовувати їхні плани, пояснюючи це “невідкладними справами”.

Її внутрішній голос кричав, що щось пішло не так, але вона боялася запитати, боялася почути відповідь, яку підсвідомо відчувала. Коли вони вже підходили до десерту, вона вирішила заговорити. Не могла більше терпіти цю невизначеність.

— Ти останнім часом змінився, — тихо почала вона, намагаючись підібрати слова. — Ми майже не спілкуємося. Що відбувається?

Він зупинився, відклав виделку й підвів погляд, ніби зважував, чи варто відповідати. Її серце забилося сильніше, коли вона побачила, як його обличчя змінилося — ставало ясно, що він бореться з тим, що має сказати.

— Нам треба поговорити, — нарешті сказав він, і в цю мить їй стало холодно. Ця фраза була як грім серед ясного неба, і вона знала, що зараз її світ перевернеться.

— Я зрадив тобі, — голос його був тихий, але слова різали, як лезо. — Це сталося нещодавно. Я не можу більше тримати це в собі.

Її серце завмерло. Вона відчула, як хвиля холоду прокотилася її тілом. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, що відбувається, просто дивилася на нього, сподіваючись, що це жарт, що це неправда. Але його очі були серйозними, а погляд тяжким від провини.

— Як? Коли? — її голос зламався, і сльози підступили до очей, хоча вона намагалася тримати себе в руках.

Він не відповів одразу, просто мовчки дивився на неї, ніби шукав, як правильно пояснити. Але хіба можна пояснити зраду?

— Це сталося випадково, — почав він виправдовуватися. — Я не хотів… Це була помилка, але я не можу більше прикидатися, що нічого не сталося.

Вона відчула, як її світ обрушується. Усе, у що вона вірила, усе, що вони будували разом, здавалося тепер крихким і незначним. Її рука затремтіла, коли вона відклала келих з вином на стіл. Вона не могла більше дивитися йому в очі.

— Ти зробив свій вибір, — сказала вона, намагаючись тримати голос рівним, хоча сльози вже текли по її щоках. — Я йду.

Він не намагався її зупинити. Він сидів на місці, мовчки спостерігаючи, як вона піднімається з-за столу і прямує до виходу. Коли двері за нею зачинилися, вона відчула, як земля зникає з-під ніг, але вона більше не могла залишатися там.

Дорогою додому її думки були хаотичними. Вона намагалася зрозуміти, що сталося, як усе так швидко пішло не так. Вона жила з ним, вони мали спільні плани, але тепер усе це зруйновано. Їй здавалося, що частина її самого життя була знищена за лічені хвилини.

Через кілька місяців після того фатального вечора вона дізналася про його одруження. Це був просто звичайний день, коли вона прокинулася, взяла до рук телефон і побачила обкладинку журналу з його обличчям і підписом: “Джейсон одружився з новою коханою”. Її серце стиснулося від болю, але це був інший біль — не такий, як раніше. Тепер цей біль був свідченням, що вона йде далі. Вона більше не плакала.

Після розставання вона поринула у роботу з головою. Кар’єра, яка завжди була для неї важливою, тепер стала її єдиною пристанню. Нові проєкти, нові можливості — усе це дозволило їй відволіктися від того, що сталося. Вона вирішила обрати себе.

Щоденні зустрічі, презентації та робочі виклики заповнювали її дні, не залишаючи часу на роздуми про минуле. Вона навчилася жити без нього, і тепер не залежала від стосунків, щоб відчувати свою цінність. Вона обрала своє життя і свої мрії. І це стало найважливішим рішенням у її житті.