14 розділ

На щастя, Артему з легкістю вдалося придбати прямі квитки до Відня. Було б жахливо летіти з пересадками, що займає вдосталь часу й вимагає достатньо енергії та внутрішніх сил. Через те, що ми їхали на високій швидкості, нам вдалося дістатися до аеропорту вчасно, де якраз вже розпочиналася реєстрація на рейс. Потім ми пройшли контроль безпеки та перевірку паспортів і коли було оголошено про час посадки на літак, ми щасливі побігли, тримаючись за руки, несучи свій багаж. Уже в літаку я зрозуміла, що мені зле. Спочатку це відобразилося тугим головним болем, а потім і легкою нудотою. І причина тому була мій страх під час перельотів.

 - Що з тобою? - запитав Артем, коли помітив, що я почала вертіти головою та хапатися за горло, щоб стримати черговий напад нудоти. 

Бортпровідниця наказала усім пристебнути ремені безпеки, але навіть з цим я не змогла впоратися. 

- Артеме... Я боюся літати, - тихо зізналася я, хоча сама не розуміла, чому так погано почувалася. Так, минулого разу я теж відчувала подібне, але це було щось в рази гірше.

- Чому ти не сказала?- він нахилився, щоб застібнути на мені ремінь безпеки. На його запитання я лише знизила плечами і слабо усміхнулася. 

- Якось забула та й не хотіла псувати сюрприз, - зрештою відповіла я. 

- Але тобі погано, - констатував він. - Політ тільки розпочався. 

Я відчула як літак здійнявся вверх і від цього на автоматі стиснула руку Артема. 

- Все добре. Не бійся, - він переплів наші долоні та мило мені усміхнувся. 

- Це всього на всього три годинки, - заспокоїла його я. 

- Я покличу бортпровідницю, може вона має якісь ліки.

– Не треба. Це зайве, справді, - зупинила я, бо справді не відчувала у цьому потреби. Я заспокоїла себе тим, що зараз воно пройде. 

- Ти впевнена?

- Так. 

Він поцілував мене в чоло та продовжував тримати мою руку протягом усього польоту. Хлопець не послухався, і коли я на мить опустила від утоми очі, то не зчулася, як бортпровідниця вже стояла біля нас. Вона принесла мені якусь білу пігулку та пляшку води. Я з усмішкою прийняла її допомогу. Через деякий час як я й припускала, мені стало значно легше, а може це була ефективна дія від пігулки. Зрештою, це вже не мало великого значення, бо мій внутрішній стан покращився, від якого залежав і мій настрій. А найбільше мене гріла думка, що Артем постійно знаходився поруч та щиро за мене хвилювався. Те, як він сперечався, щоб провести мене до туалету, змусило розсміятися не тільки мене, а й увесь салон літаку.

Крізь сонячні окуляри я дивлюся в телефон, зауважуючи другу годину дня. Політ дійсно тривав недовго, навіть нема повних трьох годин. Ми виходимо з Артемом з аеропорту і перше що я роблю - вдихаю свіже повітря. За нудоту я вже й забула, натомість піднімаю голову вверх, де яскраве сонечко блищить мені в очі, створюючи на обличчі виразну усмішку. Усвідомлення того, що від сьогодні ми проведемо сім красивих днів у цьому місті, робить мене дуже щасливою. 

- Саш, ти як? - запитує Артем. 

- Чудово, - я опускаю голову та дивлюся на нього. 

- Ходімо? - він простягає до мене руку. 

Ми беремось за руки та з щасливими обличчями прямуємо до лінії, де знаходяться таксисти. Артем залишив свою машину на стоянці аеропорту в Україні, і як потім мені повідомив, його помічник ввечері її забере. Я ще здивувалася, як сильно треба довіряти людині, щоб залишити ключі від власної машини. Було приємно дізнатися, що тим самим помічником виявився найкращий друг Артема - Максим. Ще з клубу пам'ятаю цю цікаву та допитливу особистість. 

Раптом в мої очі кидається табличка з нашими іменами, тільки на англійській мові. Зазвичай так зустрічають працівники від туристичних компаній, де вже зазделегідь все замовлено. 

Чомусь я вирішую нічого в Артема не запитувати, бо його широкої усмішки вистачає замість відповідей на всі мої можливі запитання. Я просто вітаюся з водієм і віддаю йому свою валізу. Поки Артем затримується біля автомобіля, клацаючи щось в телефоні, я затримую на ньому захоплений погляд. Дещо незвично за час наших стосунків бачити його в новому образі, який як на мене, більш спокусливий та саме для нього. 

Замість звичних класичних штанів він одягнув лляні шорти білого кольору, а накачаний тулуб замаскував під легкою сорочкою того ж кольору. Коли багажник закривається, я приречено видихаю, подумки розуміючи, що стала вже одержима цим чоловіком. 

- Якщо я добре пам’ятаю, в літаку ти мені пообіцяв, що ніякої роботи під час нашого відпочинку, - озиваюся я, привертаючи його увагу.

- Саме так. Ніякої роботи, лише ми вдвох, - Артем підходить ближче та на моїх очах вимикає телефон. Я задоволено усміхаюся. 

Ми сідаємо у вишуканий салон автомобіля, де нас зустрічають келихи з шампанським та якісь мініатюрні десертики. Досі пам’ятаючи той негативний досвід з алкоголем, я утримуюся, але на прохання Артема роблю маленький ковток. 

Усю дорогу, починаючи з аеропорту й до самого готелю, я не можу відірвати погляду від вікна. Величезні аристократичні будівлі з високими куполами та рівними лініями. Палаци, що вражають своєю витонченістю та незвичними формами. Хоч передивилася багато фото Відня та чомусь саме таким я його й уявляла.

За своє життя я й не так багато подорожувала, але коли з’являлася така можливість, я обирала найцікавіші місця. Зазвичай я ніколи не цікавилася замками, музеями, всім тим, що характерне для старовинних міст, багатих на вікову історію. Справжню насолоду я відчувала, коли однієї зими підкорювала найбільший крутий схил на лижах, і мушу сказати, це було неперевершено. Тоді ми з подругами вирішили святкувати Новий Рік в горах, і знаючи це, я обрала саме таке екстремальне місце. Не описати словами, яку насолоду та суміш яскравих емоцій я тоді отримала.

Тепер мені все частіше здається, що мої вподобання змінилися, або взагалі зникли. Можливо, причина в тому, що довгий період я цього не робила чи просто не хотіла. Зізнаюся, я інколи сумую за минулою собою. І думка, що страшна хвороба зробила мене зовсім іншою ніби й лякає, але водночас заспокоює.