11 розділ

Артем справді дотримав своїх слів, і ми вирушили святкувати день народження у клубі. Деякі дівчата поїхали на своїх машинах, а Інна та Маша вмостилися на задньому сидінні автомобіля Артема.

Усю дорогу я не могла бути спокійною і помітно нервувала через їх присутність. Ми перекидувалися короткими розмовами і серед усіх з нас найбільше виділялася Маша. Вона завжди була допитливою, а сьогодні тим паче. Мені хотілося зникнути з того автомобіля, коли Артем поклав руку на мою ліву ногу, по – власницьки її погладжуючи. Навіть якби я й хотіла забрати її й наголосити, щоб він краще сконцентрувався на дорозі, я не могла цього зробити. Мої руки були зайняті, бо я тримала білі ніжні троянди.

Я подумала, цей колір ідеально пасується з молочною шифоновою сукнею з пишними рюшами, яку я вранці для себе обрала. Її фасон пошитий ідеально, а довжина трохи вище колін та наполовину відкриті плечі додають якоїсь особливої нотки. Зачіску ж я зробила у вигляді хвиль на всю довжину.

Я була не менш враженою, яким легким та відкритим у розмовах з дівчатами був Артем. Інна трохи соромилася запитувати про щось, але Маша навіть не відчувала якогось збентеження. Здебільшого її цікавило все про мого хлопця: де і ким він працює, як ми познайомився, сотні вражень та компліментів про його машину. Він відповідав чітко та гарно, що було помітно на обличчях дівчат. Про наше знайомство також не збрехав, але описав більш стриманно. Йому, як і мені не хотілося ділитися з іншими особливостями найважливішого для нас дня.

Усе як того разу: яскраві колоритні ліхтарі, які падають на обличчя, виділяючи кожну рису наче витвір, купа людей, що грайливо кружляють танцювальним майданчиком у такт з сучасною клубною музикою.

Я схиляю голову убік, помічаючи за декілька метрів від нашого столику своїх колег. Вони з блискучими усмішками рухають своїм тілом у танці.

Мої губи розтягуються в усмішці, а потім я опускаю голову на чоловіче плече. Піднімаю погляд, зустрічаючись очима з Артемом, а по тілу розпливається тепло від його руки, яка обвила мою талію та взяла під захист мою долоню. Поки інші танцюють, ми вирішили залишитися наодинці.

- Чому ти не сказала? – запитує Артем, дихаючи мені на вухо. Його гарячий подих змушує затремтіти, а серце з невідомої причини – калатати.

Не наважуюся глянути йому в очі, тому втупляю погляд на наші з’єднані руки. Я проводжу великим пальцем по його долоні, зауважуючи її красиві особливості. Ці руки… Можна з розуму зійти тільки від їх одного руху.

- Ти дуже сердишся? – не дуже голосно кажу я, але достатньо, щоб він почув. Почуття провини мене ще не покинуло.

- Трішки, - зізнається хлопець. – Уяви себе на моєму місці. Як би ти зреагувала, коли найдорожча тобі людина приховала найважливіше?

Позаду спини я чую важкий вдих та видих, відчуваючи як воно відлунюється у серцебитті Артема. Напевно, він справді ображений. Чим я керувалася, коли прокручувала у голові ці події?

Артем правий на сто відсотків. Відчути на собі такий вчинок з боку коханої людини – це одне, що не вважати її потрібною у своєму житті. І я не можу не злитися на себе, що змусила його відчути на собі ці думки.

- Пробач, - щиро кажу я. – Вранці я забула, справді. Потім якось все швидко відбулося: дата в телефоні, привітання колег, незаплановане відвідування клубу, а ввечері я хотіла відсвяткувати з тобою. Я написала тобі повідомлення, але відповіді не було. Подумала, день завантажений. Не хотіла дзвонити, турбувати через дрібниці…

Перед ти як сказати ці слова, я глянула на нього і продовжую безупинно вдивляюся в карі очі. Руками я відчуваю тепло його дотиків – воно допомагає заспокоїтися.

- Але це не дрібниці. Моя Сашка, - Артем махає головою, білосніжно усміхається. - Все, що стосується тебе – не можу бути неважливим. Ти – найважливіше, що сталося в моєму житті. Якби я тільки мав можливість бути з тобою кожен твій день народження. Якби ми тільки зустрілися раніше, щоб я завжди був поряд. Скільки якби. Але я вдячний Богу, що навіть через час, який нас розділяв в одному світі, він подарував мені тебе.

І справді. Скільки якби. У Артема вони красиві, такі, через які хочеться жити. А мої – огидні, такі, через які я хотіла померти.

Я також щаслива, що доля звела нас саме тепер, саме у цей час. Не тоді, коли мої дні народження збирали мене по частинках. Я знаю: Артем був би нещасливим, а я менш за все хотіла комусь завдавати болю. Навіть, якщо це залежало не від мене.

- Я просто не святкую цей день вже два роки. Якось не було бажання. Обіцяю, тепер все буде по-іншому. Головне, що ти поряд. Вибач мені, - я тягнуся вільною долонею до його щоки, лагідно погладжуючи шкіру з невеличким поколюванням.

Стримуватися не хочу, а тому притуляюся ближче, і досі тримаючи долоню на його обличчі, я припадаю до губ Артема. Він притягає мене впритул до себе, настільки сильно, що мої груди впираються до його грудей. Кінчики наших носів лоскочуться, а вуста ніжно з’єднуються.

Артем спонукає мене розімкнути губи, а тоді поглиблює поцілунок, змушуючи моє тіло спалахнути від приємних відчуттів. Мені бажається більшого і Артему беззаперечно також.

Навіть не злічу, скільки поцілунків, від яких голова паморочиться, ми подарували один одному. Менш за все я хотіла, щоб хтось прийшов саме у той момент і зірвав його чарівність.

Відсторонюючись, ми піймаємо палкі погляди. Артем продовжує огортати своїми дотиками, де кожен дарує тепло, ніжність, справжність кохання, те – що людям складно описати словами. Письменники завжди пишуть про кохання неймовірними думками, а ось люди проживають ці слова, навіть не вимовляючи. Вони їх знають, просто всередині себе тримають. Читаючи    книги, мені завжди подобалося одна цитата: “Кохання не потребує слів”. Тепер я знаю, що це правда.

Зі столику я беру скляний келих сухого темно – червоного вина, а Артему передаю склянку з віскі. Як першого разу, коли ми тільки познайомилися: він не зраджує своїм смакам.