10 розділ

Я натискаю на ручку вхідних дверей, і вони досить легко мені піддаються. Сходами підіймаюся на другий поверх, зауважуючи повну тишу у просторій будівлі. Мої вуха прислуховуються до найменшого шурхоту, але глухе повітря поступається стукоту моїх чорних лакових підборів.

Я переступаю через останню сходинку, і просто таки завмираю, коли очі зустрічаються з приголомшливою картиною.

Спочатку я піднімаю голову догори, звідки мене починають осипати маленькі рожеві папірці. На моєму обличчі починає блищати широка усмішка, а коли я наводжу здивовані очі на купу людей, які стоять переді мною з букетами квітів, то ледве стримуюся, щоб не заплакати від щастя. Як я взагалі могла подумати, що вони забудуть про цей день?

-Ві-та-ємо! Вітаємо! Віта… - кричать високим голосом та з щирим сміхом мої колеги.

Я усміхнено схиляю голову убік, не в змозі відвести погляду від цієї картини. Востаннє такі привітання я отримала на свої двадцятиріччя. Тоді після закінчення робочого дня я всіх запросила до клубу, де ми відсвяткували найкращий мій день народження.

Тепер мені навіть слів бракує, щоб сказати дякую. Бо не здається навіть в жодній мові стільки прекрасних епітетів про цих людей, які прямо зараз роблять мене щасливою.

Першою до мене підходить Евеліна - керівниця нашого відділу. Вона дивиться на мене з широкою усмішкою, і я також не приховую своєї.

-Сашко, ми всі щиро вітаємо тебе з днем народження. Говорити багато не буду, але знай, ми тебе дуже любимо і хочемо, щоб ти була найщасливішою. Нехай за руку завжди тримає надійна кохана людина, а ми… - переводить погляд на всіх працівників, а потім знову наводить на мене свої ніжні очі. – А ми сподіваємось, що це буде чоловік, який справді на тебе заслуговує. Живи, кохай, усміхайся, сяй і не забувай мріяти.

-Дуже дякую, тобі. Усім Вам, - схиляю погляд убік, зустрічаючись з поглядами колег.

Евеліна передає в мої руки красиві ніжно – рожеві півонії, які акуратно загорнуті у пастельний ліловий колір цупкого паперу. Мені навіть не потрібно підносити їх до носу, щоб вдихнути, бо приємний аромат встигає рознестися не тільки навколо мене, а й цілою кімнатою. Опускаю очі вниз, милуючись квітами. Завжди їх обожнювала. Вони такі ніжні, наче символізують природну красу, затишок у гармонії з душею.

Дівчина підходить ближче та лагідно обіймає. І після неї я отримую привітання від усіх інших колег, відчуваючи, як усередині все розпливається від радості та тепла.

-То що? Сьогодні після роботи в клуб, так? Пам’ятаєш, як нам тоді було добре? – до мене звертається Маша, секретарка Евеліни, коли ми майже підходимо до робочих місць.

Я дивлюся на дівчину, яка явно чекає від мене позитивної відповіді. Але є одне але. Що я скажу Артему? З одного боку він буде не дуже у захваті, що я зібралася у клуб, а з іншого - хлопець навіть не знає, що сьогодні у мене день народження. Гадаю, він обов’язково б приєднався до нас, та якщо чесно, потайки я хотіла, щоб у цей день ми залишилися тільки вдвох.

-Звичайно. Сьогодні в клуб, - з натягнутою усмішкою кажу я, десь в душі відчуваючи себе дурепою, особливо несправедливою до Артема.

Треба було ще вранці сказати, але будучи під його впливом, коли замість смачного сніданку ми перебували у обіймах один одного, це геть вилетіло з моєї голови.

Я сідаю за робочий стіл, але перед тим пошукала декілька ваз, щоб така краса не зів’яла. І коли я впоралася з цим, взялася за найважче. Мені було так ніяково і соромно писати Артему, що сьогодні я мушу затриматися на роботі допізна. Мені вдалося відчути маленьке полегшення, коли я сказала, що ми обовя’зково сьогодні побачимося, тільки пізно ввечері. Тому сьогодні я розпланувала: ми йдемо ненадовго з друзями до клубу, а потім я поспішаю до Артема, щоб загладити свою вину й подарувати йому якнайбільше проведеного часу.

***

Я стискаю губи, і не відриваючи очей від телефону, не розумію, що відбувається. Мене дивує та засмучує те, що робочий день підбігає до кінця, а відповіді від Артема я досі не дочекалася. Можливо зайнятий, або ж чергова непередбачувана поїздка. Сьогодні вранці я помітила, що він був дещо стривожений після дзвінку по роботі. Мабуть й справді щось важливе. Та це на краще. Коли він звільниться після роботи і помітить моє повідомлення, я вже буду вдома.

Я ще раз дивлюся на різні види квітів, а потім підхоплюю сумочку і виходжу з кабінету, зачиняючи двері. Високими підборами прямую до сходинок, щоб спуститися на перший поверх, але раптом, я навіть не помічаю, бо почала копирсатися в сумочці в пошуках телефону, як хтось загороджує мені дорогу. Піднімаючи погляд, мої очі помічають Анатолія – нашого охоронника.

-Олександро Вікторівно, тут до Вас прийшли. Я попросив, щоб він зачекав внизу, але хлопець не слухає. Каже, йому терміново треба побачити Вас, - важко каже чоловік, який явно таки біг на другий поверх, щоб повідомити мені це.

-Все добре, Анатолію Васильовичу. Заспокойтеся, - кладу руку на його плече. – Він сказав своє ім’я?

Попри усю повагу та серйозність до своїх робочих обов’язків охоронець не може стримати легкої усмішки, змушуючи мене задуматися над особистістю, яка так прискіпливо хоче зі мною побачитися.

-Він назвався…

Але Анатолій не встигає договорити, бо його слова перериваються таким же впевненим голосом, як тоді, коли посеред сотні кольорових ліхтарів і темної зали я вперше побачила Артема:

-Її нареченим.

Мої очі збільшуються в сотні разів, коли за спини Анатолія на мене починає дивитися Артем. Сказати, що я в шоці – нічого не сказати. Я відчуваю, як в горлі сухо, а сказати що-небудь не наважуюся.

Буду відвертою, я трохи на нього сердита, бо ми ж домовлялися поки не розсекречувати свої відносини. Принаймні я просила Артема, і тоді мені здалося, що він мене почув та зрозумів.

Але з іншого боку не можу заперечувати, що мені не приємний такий його вчинок. Це ж Артем. Непередбачуваний, впевнений, цільний, і до жаху харизматичний. Боже, який він красивий. І мені так важко стриматися, щоб не підійти ближче, і палко припасти до його губ, показуючи всім навколо, що цей чоловік – мій.