1 розділ

1 розділ

Проводжу рожевим блиском для губ останній контур, не відриваючи очей від дзеркалу. Рукою тягнуся до вух, одягаючи білосніжні жемчужні сережки. Шовкова чорна сукня з блискучими бретельками, які миготять сяйвом, а досить великий розріз з лівого боку красиво виділяє струнку ніжку. Чорні босоніжки на довгих тоненьких зав’язках. І маленька сумочка – клатч, яка ідеально підходить до цього образу. Загалом, все як я обожнюю.

Востаннє проводжу рукою по сукні, поправляючи зайві складки. Все. Готова.

Два роки… Два роки, два місяці і десять днів я жила у власному, захованому від усіх світі. Круглими годинами я сиділа в тому жахливому місці, не маючи жодної свободи та митті спокою і затишку. Мені нічого не хотілося. Я просто забула про себе, про все. Навіть уникала найменшої можливості, щоб побачити когось із друзів. За весь цей час я тільки існувала, виборюючи кожний ковток життя. Але це було не життя, а виживання.

Це було нестерпно. Два роки очікувань, які здебільшого здавалися марними. Два роки, які поховали усі мої мрії та плани. Це були найболючіші роки, які відклалися у моїй пам’яті важкими випробуваннями та несамовитим болем…

Але сьогодні я починаю все спочатку. Сьогодні я повертаюсь до тієї дівчини, якою колись була, забуваючи про всі негаразди та перешкоди, які завадили відчувати себе по-справжньому щасливою. Саме сьогодні я повертаюся до справжнього життя.

-Ти будеш головною окрасою сьогоднішнього вечора, - раптом чую голос найкращої подруги.

Обертаю обличчя, і бачу Діну, яка стоїть у дверях.

Діна. Моя найкраща подруга ще з часів дитинства. Досі пам’ятаю, як її підтримка допомагала мені, коли я втратила батьків. І протягом цих двох років вона ні на мить мене не покидала. Цей найскладніший період мого життя вона пройшла поряд зі мною, завжди тримаючи мене за руку. Я безмежно вдячна Богу за таку подругу.

- Діно, ти перебільшуєш, - з усмішкою відповідаю, помічаючи її задоволене обличчя.  - Що з тобою? Ти так дивно усміхаєшся?

- Я щаслива за тебе. Саш, ти навіть не уявляєш, як довго я чекала цього моменту: побачити тебе таку знову.

Її слова як ніжний бальзам для моєї душі. Тепло та турботу, яку Діна мені завжди віддавала, ні з чим не зрівняти.

- Яку? – тихіше додаю, все ще усміхаючись.

- Дівчину, яка сяє, відчуваючи життя як справжню насолоду.

Так. Діна цілком права. Навіть я пам’ятаю себе саме такою. Той вогонь у очах з кожним днем все більше палав, роблячи мене щасливою. Я жила, я дихала, я відчувала, поки не настав той самий переломний момент. Але годі. Годі згадувати ті дні. Хочу назавжди стерти все те і просто жити.

-Можливо, я все таки не піду, - сумнівно запитую я, схиляючи погляд убік.

Очі Діни розширюються у два рази, а тоді з її вуст вилітають наступні слова:

- Сашо, навіть не думай, - заперечливо хитає головою. – Ти обіцяла, - подруга нагадує мої ж слова.

Ну і нехай. Не зможу ж я вічно ховатися від навколишнього світу. Мені й самій набридло постійно сидіти у тих чотирьох стінах. Навіть прогулятися у парку наважилася тільки три тижні тому. Боже, усі близькі мабуть вже й забули, як я виглядаю. Я так втомилася від того стану, що просто мушу сьогодні це зробити…

-Добре. Таксі вже тут? – цікавлюся я.

-За дві хвилини буде тут. Тому, нам час виходити, - усміхнено відповідає Діна.

Подруга підходить ближче, і міцно мене обіймає. Не обійняти у відповідь цю людину я не посмію. Тільки вона завжди мене підбадьорює, нагадуючи, що я повинна жити та насолоджуватися своїм життям. Мої очі заплющуються, погладжуючи її тендітні плечі.

На цій прекрасній ноті закінчується наша розмова, і ми швиденько виходимо з моєї квартири, встигаючи спіймати ліфт. Він зупиняється на першому поверсі, після чого ми обережно крокуємо до виходу з під’їзду.

В очі кидається автомобіль білого кольору, який вже на нас зачекався. Ми з Діною швиденько застрибуємо у салон автомобіля, ловлячи на собі щасливі погляди.

Очима втупляюсь у вікно, спостерігаючи за нічного атмосферою свого рідного міста. Яке ж усе прекрасне та яскраве. У серці стискає від однієї думки, що скільки часу я втратила, не маючи змогу проживати ці казкові митті. Але тепер це мій шанс. І я не маю права просто так його впустити.

Наш автомобіль зупиняється навпроти клубу. Востаннє я була тут два роки тому, коли святкувала своє день народження. Який це був незабутній день. Яка я тоді була щаслива.

Відчиняю двері таксі, перекладаючи ноги на землю. Піднімаюся, вкотре знервовано поправляючи сукню. Чомусь серце не на місті, а дивне хвилювання пробирається аж до самісіньких кісточок. Що це зі мною?

Тремтливими кроками ступаю доріжкою до головного входу. Стукіт підборів відбивається на сяючій від ліхтарів дорозі, додаючи мені хоч трохи впевненості та сили. Зсередини клубу доноситься голосна музика, і мабуть, вечірка вже у самому розпалі.

Мої очі зустрічають молодого охоронця, який радо нас вітає, ввічливо запрошуючи пройти всередину. Я з вдячністю дарую йому легку усмішку. Здіймаю голову вверх, вправно розправляючи плечі. Долонею тягнуся до довгих пасм волосся, перекидаючи його на правий бік.

Мої губи малюють на яскравому обличчі досить помітну усмішку, а долоні стискають сумочку. Діна йде поряд зі мною, час від часу дивлячись на мене.

-Так багато людей, - голосно кажу я, як тільки ми опиняємось усередині клубу.

-Так, тим паче сьогодні якась велика вечірка, - пояснює Діна, намагаючись своїм ніжним голосом усіх перекричати.

-Ого. Тоді ми просто повинні відірватися сьогодні на повну, - схиляюся ближче і шепочу подрузі на вухо.

-Я починаю впізнавати свою подругу, - щиро каже вона.

Мій зацікавлений погляд починає кружляти кожним куточком цього яскравого місця, яке палає драйвом, даруючи кожному море позитиву та задоволення. Тільки тепер розумію, що Діна була права. Тут так класно, що одразу забуваєш про все, коли вриваєшся у цю атмосферу.