Незабудня подорож Малушки

Вже другий день мій друг і одночасно рятівник, якому я завдячую життям, пропадає за механічними дверима. Там, у зовнішньому світі. Поки я літаю його кабінетом, вкотре вивчаючи кожну детальку на його столі, на полицях і взагалі в будь-якому кутку кімнати, зовні відбуваються великі події. 

Іноді я думаю, чому мені не залишити його, не покинути. Адже мої пір'я, кольору вільного неба, створені щоб розрізати зустрічний вітер і ширяти в блакитній височі або над темними, але по своєму прекрасними водами світового океану.

І ніби почувши мої думки, чоловік повернувся.

Металеві двері з брязкотом усередині відчинилися і в кабінет зайшов лисіючий блакитноокий дідусь у довгому шкіряному пальті і з сфероподібним капелюхом під рукою. Ця людина завжди трималась впевнено та міцно, але зараз навіть у нього бачилася втома всього тіла, не твердий шаг і понуре обличчя. Він швидко скинув з себе верхній одяг і впав у своє крісло в самому кінці кімнати.

Інші люди звали його капітаном Древославом, що підтверджувала іменна табличка на столі.

 Я підлетіла до нього і приземлилася поруч, біля його сухих грубих рук, які він поклав відпочивати на підлокітники свого крісла.

— Малушо, привіт. Останнім часом ми з тобою не часто бачимося. — він широко посміхнувся, побачивши мене і навіть збадьорився. — Багато що зараз відбувається в країні. Демони з поверхні дедалі частіше нападають на наші бази, там, унизу і дедалі частіше їх почали помічати на безлюдних островах. Потрібно попередити Петра. Пам'ятаєш Петра? Ти бачила його пів року тому, він такий молодий русявий з ірокезом. — З цими словами він нахилився і відчинив ящик у своєму письмовому столі. Звідти він дістав жменю зернят кукурудзи, які насипав на край столу, а потім, переконавшись, що я почала частуватись, став швидко щось писати на папері ручкою.

Я одразу зрозуміла, до чого йде справа. Звичайно, мені було навіть у радість літати безкрайніми просторами цього світу, але це завжди закінчується тим, що в кінці я знову залишаюся в цих стінах.

— Малушко, у мене і для тебе знайшлася справа. Ніхто, крім тебе, не впорається з цим краще, розумієш? — закінчивши писати, він згорнув аркуш паперу в циліндр і склав його в невеликий тубус, розміром з його долонь. 

— Іди сюди і слухай мене уважно. — він тримав у руках спеціальний футляр, який прикріплюють до птахів, щоб донесли послання в цілісності. Декілька ремінців обтягли моє тіло, і міцно закріпили тубус у мене на спині. Рухів вони не сковували, але почуття чогось зайвого ззаду іноді заважало. Тут нічого не вдієш, все-таки, я його боржниця. — Послухай, тобі треба летіти на північний схід у місто під назвою Трисоюзний Третій. Там буде висока вежа прямо в центрі міста, на верхньому поверсі буде поштова станція, лети туди і віддай цей тубус листоноші. Тобі туди летіти пару днів, а моєму кораблю цілий тиждень. А ще після прибуття прошу тебе, дочекайся мене в поштовій вежі. Впораєшся?

Я впевнено чіпнула.

— Сподіваюся на тебе, там справді важливе послання, не загуби. — з цими словами він виставив руку і я одразу застрибнула на його передпліччя. Далі він підійшов до виходу. Знову пройшовши повз механічні двері ми одразу вийшли на палубу величезного повітряного корабля. Палаючі промені яскравого сонця та накривали невеличкий острів, біля якого зупинилося судно, та весь інший осяжний простір світового океану. Віяв прохолодний вітерець, що збивав накопичуючийся жар, а штормів поруч не передбачалось, справді гарний день для польотів.

— Ну, давай, моя дівчинко, до зустрічі за тиждень! — Далі він з сильним замахом махнув рукою, на якій я сиділа. Кілька разів змахнувши крилами і пролетіла вперед і почала набирати висоту, згадуючи у голові слова Древослава. 

Корабель стрімко віддалявся від мене, коли білосніжний, немов ватяний океан хмар заповнював усе більше місця в моїх очах.

Я знову на волі, я знову серед хмар, під теплим промінням сонця. Це приємне почуття, за нього можна віддати життя.

Ні стіни, ні стеля, ніщо ще не тисне на мою свідомість, немає жодних турбот. Голова відразу стала порожньою, все, що турбувало мене немов попіл розсипалось і розвіялось по вітру, якому я зараз протистою , тіло само рухалося і прагнуло  в нескінченно-вічне.

Я спустилася трохи вниз, щоб мої крила ледве торкалися хмар, грудку обволікає приємна волога.

Поруч пролітала зграя інших птахів, я доброзичливо привіталася і продовжила далі вивчати повітряні простори. 

Однак більше за все я хотіла побачити поверхню. Побачити океан.

З цими думками я на всій швидкості влетіла у океан хмар. Але ця, на перший погляд, нікчемна перешкода, ця надумана товща не давала прорватися, надто волого, немає чим дихати. Крила важчають, а голова паморочиться. Очі починають самі заплющуватися все це змушувало повертатися нагору.

З силою винурнувши з пухнастого океану хмар я глибоко вдихнула і трохи потримавши свіже повітря у собі видихнула, ніби намагаючись вивести всю вологу, що набралася і осіла в моїх легенях.

Північний схід. Так, така бажана свобода закружляла мені голову, але я все одно тримаю напрямок і дану обіцянку. Сонце хилилося до горизонту, значить воно на заході, ось ми й полетимо від нього і щоб трохи було видно його зліва. Вдалого мені польоту.

Я летіла довго, без перерви. Та й перепочити було ніде. Острови тут рідкісні, єдине місце де можна пересидіти – корабель, що, якщо пощастить пролітатиме повз, або в зграї інших птахів, яким по дорозі з тобою. Але я одинак. У мене є те, що я маю доставити в безпеці. 

Сонце вже наполовину зайшло за хмари, незабаром настане ніч. Блідий місяць уже видніється в помаранчевому небі, не залишаючи мене без світла на моєму шляху.

Коли місяць уже наближався до зеніту, а я була одна, то відчула наростаючу тягучу втому. 

Аж до самого обрію я перестала бачити інших птахів, а про кораблі і мови не йшло. І тут моє серце почав скувувати крижаний страх. Невже я збилася з курсу? Невже попереду нічого нема? Раптом мої крила, от-от перестануть слухатися мене, перестануть тримати на вітрі. І я впаду. Провалюся в густу білу товщу, а там уже моє бездихане тільце розіб'ється об кам'янисту поверхню.