Глава 15 "Ідея"

Давид

Сьогодні прокидаюся значно пізніше, ніж зазвичай. За звичкою тягнуся за телефоном. Майже половина десятої. Оце так! Вже й забув коли в такій годині в ліжку валявся.

Потягаюся й закладаю руки за голову. Перед очима одразу з’являється миле личко і карі оченятка Сніжани. Яка ж вона красива, як квіточка. На душі враз стає тепло від спогадів про неї. Губи самовільно розтягуються в широку усмішку. А від згадки про наші палкі поцілунки в тілі розгоряється шалене й нестримне бажання. Ця дівчина викликає в мене цілу палітру емоцій і я ледве стримую їх поруч з нею.

Побачення зі Сніжаною пройшло навіть краще, ніж я міг очікувати. Нарешті я розумію причину її тривог. Розбите серце й болючі шрами після невдалих стосунків ще й досі ятрять її. Яким скотом треба бути, щоб довести дівчину до такого болю? Їй навіть згадувати боляче своє минуле, не те що розповісти про ті події вголос.

Аж злість бере! Кулаки так і чешуться натовкти пику тому мерзотнику! Добре, що я не знаю, хто він. Інакше вже б розфарбував його у темно-фіолетовий і синій.

Бачити сльози в очах Сніжани нестерпно. Хочеться голубити її, дарувати радість, щоб її красиві губки завжди всміхалися. Робити їй приємно…

Точно! Ідея, як потішити Сніжану, виникає моментально.

Здираю з себе ковдру і підхоплююся з ліжка. Йду до кухні, вмикаю електрочайник. Поки гріється вода, приводжу себе до ладу. Потім роблю каву. Шкода, що я сьогодні проспав і не потішив Незабудку її улюбленою кавою з молоком. Це вже якась наша маленька традиція. Всміхаюся, згадуючи її слова на побаченні.

“До речі, ти робиш дуже смачну каву. Я потайки пробувала одну з тих, що ти лишав під моїми дверима. Мені сподобалась.”

Якщо вже так трапилось, що з кавою я пролітаю, то зготую для Сніжани щось смачненьке на обід. Дівчата люблять, коли їх годують. Часу у мене не багато, тому одразу берусь за справу.

Запікаю курячі крильця в медово-гірчичному соусі, тушу картоплю, роблю легкий овочевий салатик. Гарно викладаю все в тару. Треба пришвидшитись, щоб вчасно дістатися до податкової. А їхати мені аж на інший кінець міста.

І все було б ідеально, якби не корок на головній вулиці. Нервово стукаю пальцями по кермі. Минає година, коли я нарешті виїжджаю з затору і паркую автомобіль біля Сніжаниної роботи.

Заходжу до вже знайомого кабінету, але бачу тільки порожній стілець, за яким минулий раз бачив Сніжану. Але її самої немає.

— Добрий день! — повертаю голову на голос. Чорнява дівчина стоїть з помадою в руках і здивовано дивиться на мене з дзеркала. Вона поспіхом домальовує губи, закриває ковпачок і розвертається до мене обличчям. — А ви до Сніжани, так?

— Добрий день. Так. Ви не підкажете, де я її можу знайти?

— Вона на обіді, зараз має повернутися, — дівчина крокує до столу і бере телефон до рук. — Я її зараз наберу…

— Не варто. Я зачекаю на вулиці.

Залишаю колегу Сніжани в розгубленому стані і йду геть. Спускаюся сходами на перший поверх, виходжу з прохолодного вестибюля на спекотну вулицю. Зупиняюся у затінку біля входу. Вже друга година, тож Сніжана має от-от повернутися.

І справді. На обрії впізнаю знайому постать і довге каштанове волосся. Радію і всміхаюся, що бачу її. Сьогодні вона в чорних штанах і чорній блузці з котиками. Сніжана не одразу помічає мене, бо зосереджено дивиться в телефон. Встигаю роздивитися вираз її обличчя. Вона така ж похмура, як і колір її вбрання.

— Дівчино, вашій мамі зять потрібен? — жартую самим тупим жартом, який тільки існує.

Вона відриває очі від екрана смартфона і застигає в подиві.

— Давид? — підіймає брови догори. Її погляд змінюється, а губи розтягуються в милій усмішці. — Оце так несподіванка.

— Привіт, сусідко, — підходжу до неї впритул. Вона гарно пахне, бузком. Нахиляюся до неї й шепочу на вушко: — Я не порушу етикет, якщо поцілую тебе?

— Ні, — відповідає ледь чутно.

Обіймаю її за талію і цілую легенько, ніжно торкаюся м’яких губ. Ммм, які ж ці губки п’янкі! Так і хочеться впитися в них зі справжнім пристрасним поцілунком. Але тримаю себе в руках. Тут не час і не місце для дорослих витівок. Так не хочеться відпускати Сніжану з обіймів. Та ми під вікнами державної установи, де сидить її начальство. Не треба створювати дівчинці зайвого клопоту.

— Тримай, це тобі, — неохоче роблю крок назад і простягаю пакунок з обідом.

— А що це? — Сніжана бере його і зацікавлено розглядає.

— Обід тобі зготував. Але дорогою попав в затор, тож спізнився, — підтискаю винувато губи. — Вибач, що не приїхав вчасно.

— Ого! Ти зготував обід? Мені?! — вона дивується так щиро, що мені хочеться розсміятися. — Давиде, це так… , — затинається і одразу червоніє. — Дякую.

— На здоров’ячко, — насолоджуюся її реакцією. Але згадую, якою бачив її ще п’ять хвилин тому і вирішую з’ясувати причину: — А ти чому така зажурена йшла?

— Зустріла людину, яку б воліла не бачити більше ніколи в житті, — чую нотки роздратування в її голосі.

Здогадуюся, що Сніжана розмовляла з колишнім. То вона з ним ходила на обід? Якого чорта? Неприємна шпилька ревнощів коле в грудях. Не подобається мені це відчуття. Відганяю дурнуваті думки якомога далі. Не маю жодного бажання питати і з’ясовувати, що там між ними відбувалося. Її пригнічений настрій занадто красномовний, що і без слів зрозуміло: цей чувак її дратує. Можу тільки здогадуватися, про що вони розмовляли. Але судячи зі Сніжаниного сумного виразу обличчя, колишній хлопець її не просто не цікавить, а викликає обурення й злість.

Можна розслабитись і полегшено видихнути.

— Киця, не думай про погане, — простягаю руку і торкаюся її щоки. Дивлюся в карі оченята, в яких виблискують бурштинові краплі. — Тобі треба відпочити, — подих вітру закидує мідне пасмо волосся на обличчя і я заправляю його за вушко.

— Я наче добре виспалась, — всміхається.

— А я не про фізичну втому кажу. А про моральну. Розвіятись тобі треба, змінити обстановку.