Глава 14 “Минуле в минулому?”

Сніжана

— Ну, розповідай! Я хочу знати всі подробиці! — нетерпляча Яна свердлить мене поглядом. Її очі горять від цікавості. Їй аж кортить взнати, як минуло моє побачення з Давидом.

Ми зайшли на обід в кафе поруч з роботою і обрали самий дальній столик, щоб мати змогу поговорити. Офіціант щойно приніс замовлені страви й варто було йому відійти на два кроки від нашого столика, як Яна одразу почала свій допит. З самого ранку, як тільки я прийшла на роботу, подруга засипає мене питаннями про побачення з Давидом.

Сьогоднішній понеділок кардинально відрізняється від минулого. І справа зовсім не в погоді. Навіть ранкова нарада і придирки начальника не змогли змінити мого піднесеного настрою.

— Ви з ним вже… — притишує голос Янка, прикладає долоню до рота і шепоче: — тири-пири?

— За кого ти мене маєш? — витріщаю на неї очі, а вона хитро всміхається.

— За дівчину, до якої залицяється просто неймовірний красунчик! — в голосі подруги чуються нотки заздрощів. Яна багатозначно дивиться на мене і робить ковток кави з посмішкою на губах. Невже для неї гарне обличчя чоловіка відіграє вирішальну роль, ніж його характер?

— А хіба зовнішність — головне в чоловіку? Мій колишній теж не страховисько. І толку з його красивої морди, якщо він гад! — злісно ріжу відбивну, наче то не кусок м’яса лежить на тарілці, а сам Назар серед листя салату.

— Ну, з таким, як Давид не гріх і просто так розважитися. Я б точно не вагалася.

— Я не хочу просто так, — повертаю голову до вікна і дивлюсь на людей, що сновигають біля кафе. Згадую чарівний вечір з Давидом, наші солодкі поцілунки й одразу приємна млість розливається по тілу. В грудях тріпочуть крильця метеликів, аж до лоскоту. Не хочу я нічого розповідати Яні. 

— А що ти хочеш?

— Щоб з Давидом було все інакше, ніж з Назаром.

— Ееее, Сніжано… — дивний тон подруги змушує перевести погляд з вікна на неї. — До речі, про Назара. Він тут. І здається, йде сюди.

Я навіть не встигаю зорієнтуватися, як біля столика виникає до болю знайома постать. Серце підстрибує до горла й починає скажено битися.

— Привіт, дівчатка! — каже Назар. Підіймаю голову і зустрічаюся з його поглядом. Ці очі завжди діяли на мене магнетично. От і зараз дивлюсь у дві чорні прірви й слова сказати не можу.

— Привіт! — Яна вітається, а я мовчу.

— Маєш чудовий вигляд, Сніжинко.

Серце стискається від почутого. Старі спогади воскресають з глибин пам’яті й відроджують забуті почуття. Я дуже любила, коли Назар називав мене так.

— Чого тобі? — опановую себе й роблю байдужий вираз обличчя.

— Хочу поговорити.

— Сніжано, все нормально? — обережно цікавиться Яна. В її очах помітна стурбованість. Вона з підозрою зиркає на Назара.

— Так, не турбуйся, — киваю.

— Добре. Я чекатиму на тебе в кабінеті, — Яна встає з-за столу і залишає мене з Назаром удвох.

Він сідає на її місце і впивається поглядом в мене. Боюся, що він помітить, як я нервую. Я завжди губилась під його важким поглядом. Ці чорні очі наділені якоюсь диявольською силою, яка притягує й полонить мене. Навіть зараз я силую себе, щоб не відвести очі.

Він не змінився. Коротке темне волосся так само підстрижене під “трійку”, сонцезахисні окуляри тримаються на голові, худе обличчя гладко виголене. Я не бачила Назара з того жахливого дня нашої розлуки, а таке враження, що всіх ці гіркі дні й сльозливі ночі мені наснилися. В серці коле від нервів. Зустріч з ним не входила в мої плани.

— Яка ти красива, Сніжинко, — тягнеться рукою до моєї руки та я різко відсмикую її.

Не хочу, щоб він мене торкався. Боюся я цього. Боюся своєї реакції. Як то кажуть в народі? “Стара любов не ржавіє”? От саме цього я і побоююся. Що на світ божий вилізе покалічене кохання, яке я так завзято знищувала. Боюся, що всі мої старання будуть марними.

— Скільки ми не бачились…

— Три місяці, три тижні і…, — зазираю до телефону, — три дні.

— Ого! — вражено дивиться на мене. — А по тобі можна годинник звіряти.

— Чому ти тут? — ігнорую його репліку, хоча шалено кортить послати його тричі під три чорти. Відкидаюся на спинку стільця та закладаю руки на грудях.

— Хочу поговорити, — Назар кладе руки на стіл і зчіплює пальці в замок. Чорна футболка натягується на накачаних м’язах, коли він нахиляється вперед. Обличчя його напружене, хоч він і всміхається. Схоже, Назар хвилюється не менше за мене.

— А ти мене спитав, чи я хочу слухати те, що ти тут збираєшся казати? — говорю зверхньо і дещо нахабно. В моєму голосі немає тепла, а лишень роздратування.

— Твоя відповідь на це питання занадто очевидна й відома нам обом.

Настає мовчанка.

Глибока, ніким не порушувана.

В кафе чутно гомін відвідувачів, лунає пісня по радіо, пахне смаженим м'ясом і свіжозвареною кавою. Офіціанти сміються біля стійки бару очікуючи нових клієнтів. Тільки за нашим столиком панує Антарктида. Напруга висить в повітрі, що хоч генератор заводь.

— Якщо не хочеш говорити, то бодай вислухай мене, — Назар першим порушує тишу. Робить коротку паузу, а потім додає: — Будь ласка. 

Дивлюсь на Назара. Він перебирає пальцями і чекає на мою відповідь. Нервує? Але не береться мене підганяти. Раніше він не був таким терплячим. Вже б давно почав наполягати й переконувати в правильності його слів. Що він переважно і робив. Моя точка зору не мала для нього особливого значення. Назар завжди маніпулював мною так майстерно, що у підсумку я робила саме так, як було вигідно йому.

Але ситуація дещо змінилася. На цей раз мені самій потрібно поговорити з Назаром. Для свого власного заспокоєння та щоб поставити крапку в нашій історії з ним.

— У тебе є десять хвилин, — кажу холодно. Рівно стільки в мене залишилося до кінця обідньої перерви. А запізнюватися через колишнього, який повівся зі мною, як останній негідник, я не збираюся.