Глава 13 “Перше побачення”

Сніжана

— Мама моя рі-і-ідна, — протягує Яна із захватом на обличчі. Не вистачає ще, щоб вона присвиснула. — То це був твій славнозвісний сусід?

Киваю. Янка приголомшливо дивиться на мене й поволі опускається на стілець. Ще не бачила, щоб вона коли-небудь була така здивована.

— Ти не казала, що він такий красень. Та йому в Голлівуд пряма дорога! — вона навіть не намагається приховати свої емоції. — Знаєш, кого він мені нагадує? Бреда Пітта з фільму "Троя". Він там грав Ахілла. От Давид — ну викопаний Ахілл.

Закочую очі. Оце у неї фантазія.

— Він мене на побачення запросив, — з розпачем повідомляю. Охоплюю голову руками й спираюсь ліктями на стільницю.

— Це ж круто! — із захватом вигукує подруга.

— Ага, круто. Дуже, — кажу в'їдливо, із сарказмом.

— Чого ти невдоволена? — дивується Яна. Відкидається на спинку стільця й закладає руки на грудях. — Сподіваюся, ти не відмовила? — підіймає одну брову і пильно дивиться на мене.

— Та погодилася я!

— То в чому твоя проблема, дівчино? Сказала “так”, а насправді не хочеш йти?

— Не в тому річ. Я на побачення в житті не ходила. Та й ще такі офіційні.

— Тобто “не ходила”? — дивується Яна. — А з Назаром?

Хитаю заперечно головою. Подруга округлює очі. Від здивування її брови лізуть на лоба.

— З ним якось минулося без побачень. Познайомились та й все так швидко закрутилось, що той цукерно-квітковий період пройшов повз мене.

— Оце так, — зітхає Янка. Шкрябає нігтиком задумливо скроню, а потім широко всміхається. — Що ж. Все буває вперше, — підморгує, а в очах танцюють бісики.

— А ще я не маю жодної вечірньої сукні!

— Пфффф! Теж мені проблема. Не хвилюйся, мала! З цим питанням можеш покластися на мене. До п’ятниці ти будеш при повному параді. Я тобі обіцяю.

Янка своє слово вміє тримати. Деякі хлопці могли б позаздрити її залізному слову. Вона взяла собі за звичку після роботи тягати мене по модним крамничкам у пошуках плаття. В середу ми нарешті знайшли те, що сподобалось нам обом. Блакитна легка сукня лягла ідеально по моїй фігурі. Ціна, правда, з’їла пів мого гаманця, але воно того варте. Завжди шкодувала купляти собі вечірні сукні, вважаючи їх непрактичними. Але зараз відчуваю нестримне бажання мати в гардеробі щось святкове і справді дівчаче. До сукні ідеально підійшли білі туфлі-човники, які я тримаю з випускного на особливий день. Схоже на те, що він настав.

Робочий день п’ятниці минає в піднесеному хвилюванні та в постійному очікуванні вечора. Раз за разом заглядаю у телефон, перевіряючи годину. І чим ближче йде до вечора, тим гострішою стає моя знервованість.

Вдома приймаю душ, мию голову. Цікаво, чим зараз зайнятий Давид? В чому він прийде на побачення? А що як він одягне джинси й футболку, а я розфуфирилась, як дурна фіфочка?

О, божеее. Я вже починаю казитися з нервів.

Не треба себе накручувати. І менше думати про майбутнє побачення.

Рівно о восьмій лунає дверний дзвінок. Від хвилювання аж підстрибую на місці. Фух, так. Спокійно. Роблю глибокий вдих і видих. Швидким поглядом оцінюю себе в дзеркалі. Макіяж в порядку, рожева помада не розмазалась, волосся не сплуталось і лежить рівно. Наче все нормально. Відчиняю двері й забуваю, як дихати.

— Вау! — із захватом каже Давид те, що відчуваю і я. Мені хочеться сказати те ж саме “вау”, бо він має приголомшливий вигляд. Стильні чорні штани та чорна сорочка по фігурі неймовірно личать йому. На фоні цієї темноти пшеничне волосся сяє новорічною гірляндою. Янка має рацію. Давид точно як модель з глянцевого журналу. Модний і до біса сексуальний.

— Привіт, красуне. Шикарно виглядаєш, — простягає букет з рожевих троянд. Який великий! Там щонайменше тридцять квіток. А може й більше. В житті таких не отримувала. Три троянди — це максимум, що дарував мені Назар. І ті, на дні народження.

— Привіт, дякую, — шаріюся і беру букет. Він важкий. І дуже ароматний.

— Готова?

— Так, — киваю. — Я тільки квіти у воду покладу.

Швиденько йду до ванної й залишаю троянди у мисці. В мене немає вази і якби навіть і була, то цей букет не вліз би в неї. Давид чекає, поки я зачиню квартиру і ми виходимо на вулицю. Вже вечоріє. Сонце наближається до горизонту, повітря тепле й приємне. У дворі багато дітлахів, мам з колясками, літніх людей на лавочках. Все спокійно і розмірено. Тільки я наче на голках.

— Ми так і будемо стояти біля під’їзду чи вже поїдемо в ресторан? — з гумором питає Давид і дивиться на мене.

— А ми хіба не на таксі чекаємо? — дивуюся.

— Ну, якщо хочеш можемо і на таксі поїхати. Хоча мій автомобіль теж може відвезти нас, куди треба. Якщо ти, звісно, не проти.

— Я не проти.

— В такому разі, — Давид бере мене за руку, — ваша карета подана, принцесо.

Давид люб’язно допомагає мені сісти в білу іномарку, що стоїть одразу навпроти під’їзду, а сам сідає за її кермо. Як я не помітила цієї машини? Я нічого не тямлю в марках автомобілів, але з одного погляду стає зрозуміло, що цей автомобіль дорогий і сучасний. Салон точно шкіряний, а крісло м’яке і комфортабельне.

Поки їдемо до ресторану, розмовляємо на різні не суттєві теми, жартуємо і сміємось. Спілкування легке і невимушене, як у старих знайомих, що не бачились тривалий час, а тепер нарешті зустрілись. Як добре, що не потрібно шукати тем і думати, про що поговорити наступні п’ять хвилин. Крадькома спостерігаю за Давидом. Його рухи чіткі й врівноваженні, він керує автомобілем і саме він йому господар. І це заводить.

Коли під’їжджаємо до ресторану, хочу широко розкрити рота від подиву. Це не якесь там звичайне кафе, а найдорожчий ресторан в нашому місті! В закладах такого рівня я ще ніколи не була. Ой, матінко! Тільки б не осоромитися.

— Сніжано, розслабся, — Давид помічає мою стурбованість. Обіймає за плечі й легенько притискає до себе. — Це звичайний громадський заклад, де подають їжу, а не Букінгемський палац з її Величністю.