Глава 12 “Родинні зв’язки”

Давид

Дарина весь час так робить. Випробовує моє терпіння. Навмисно сказала про Сніжану, щоб я місця собі не міг знайти.

Вечір неділі здається гумовим. Хвилини тягнуться нереально довго. Не випускаю телефон з рук, чекаючи телефонного дзвінка сестри.

Від нудьги починаю прибирати. Вмикаю музичний канал і беруся наводити чистоту у квартирі. Підмітаю килими в кімнатах, мию підлогу, протираю пил. Мені не звикати робити домашню роботу. Життя окремо від батьків навчило слідкувати за порядком.

Руки працюють, а от мозок й далі мусолить розмову з сестрою. Дарина каже, що вже десь зустрічала Сніжану. Тільки от де саме? Ким Сніжана могла б працювати? Знаючи Дарину, вона любить вештатися модними крамничками, спа-салонами, перукарнях і тому подібне. Можливо, Сніжана працює в б’юті-сфері? Манікюрницею або робить лазерну депіляцію? Або ж вона продавець-консультант?

Ким би Сніжана не працювала, для мене це немає жодного значення. Єдине, що я хочу — знайти її місце роботи.

Так, наче все. З кімнатами покінчено. І що далі робити? Коли чимось зайнятий, час минає швидше.

Йду на кухню, але там на мене чекає розчарування. Посуд чистий, плитка також. Все акуратно складене і стоїть на своїх місцях. А як може бути інакше, якщо тут ніхто не жив понад рік. Безцільно відкриваю холодильник. Пробігаю очима по скляним полицям. На мене сумно дивиться пляшка молока і одиноко в куточку лежить пачка кетчупу. Не густо. Вирішую поповнити запаси провіанту і йду в магазин.

Коли проходжу повз Сніжанині двері на мить зупиняюся. Прислуховуюсь до звуків. Тиша. Цікаво, що вона робить? Може вже спить? Їй завтра на роботу рано вставати. Але ще не така вже й пізня година, щоб спати. Лишень чверть на дев’яту. А може її вдома немає. Стинаю плечима. Вирішую не затримуватись і виходжу з під’їзду. Дивлюсь на вікна в її квартирі. Кволе освітлення у вітальні свідчить, що Сніжана все-таки вдома.

Йду в магазин, а сам дорогою думаю про Сніжану. Уявляю її в тій піжамці у темо-сині квіти, в якій вона мені відчиняла. Як вона сидить на дивані під строкатим коричневим пледом і читає під настільною лампою книгу. Обов’язково щось романтичне. М’яке жовте світло фарбує її довгі коси в мідний колір, які вона заправляє за вушка. Поруч на столику стоїть красива чашка з малюнком котика, а всередині — ароматний чай, що пахне полуницею. У кришталевій піалці засмаженою скоринкою манить вівсяне печиво. На вустах грає легка усмішка, в очах відбиваються сторінки книги, де в цей час французький ловелас крутить голову цнотливим фрейлінам…

— Мужчина, я до вас говорю! — з уяви про Сніжану мене виводить голос касирки.

— Що, перепрошую? — перепитую, бо так замріявся, що не почув про що вона мене питала.

— Я кажу: пакет потрібен? — трішки роздратовано каже дівчина і втомлено дивиться на мене з-під кашкета уніформи. Напевно, я не перший такий бовдур у неї за сьогоднішню зміну.

— Так, будь ласка. Вибачте, — почуваюся телепнем, тому швидко збираю покупки в пакет і йду з магазину геть.

Біля під’їзду знову звертаю увагу на вікна квартири піді мною. Там вже темно. Тепер Сніжана вже точно спить. Вдома розкладаю пакунки по поличках в тумбах і холодильнику, роблю вечерю. Бажання готувати щось особливе не має. Смажу картоплю з сосисками та роблю овочевий салат. Йду у вітальню з тарілками й вмикаю перший ліпший фільм. Сюжет щось зовсім не захоплює. Бо я знову і знову дивлюсь на телефон. Дарина ще й досі не передзвонила. А вже майже одинадцята. Коза фарбована!

Скрушно зітхаю і без особливого ентузіазму доїдаю вечерю. Настрій геть нікуди не годиться.

Приймаю душ і лягаю в ліжко. Спати не хочеться, але й робити нічого. Лежу на спині, вдивляючись в темряву. В спальні тихо. Нічне місто, вулиця і будинок занурились в тишу. Поволі з цієї тиші починають виділятися звуки. Насамперед — хропіння сусіда за стіною. Потім таємничий шум крон дерев за вікном. Слабкий звук поліцейської сирени чується десь на іншій вулиці.

Чому Дарина не подзвонила? Невже так і не згадала, де бачила Сніжану?

Слух ловить нестерпне сюрчання цвіркунів, які невідомо де ховаються у траві.

Сніжана вже спить. Що їй сниться?

У нічному повітрі раптом чується гавкіт вуличного собаки… Поступово всі звуки розчиняються і я засинаю.

Гучна мелодія телефону боляче врізається в сонний мозок. Навпомацки знаходжу гаджет на тумбі. Розплющую одне око і відповідаю на дзвінок.

— Доброго ранку, Ромео недороблений! — вітається Дарина і регоче в трубку. Щось незрозуміле мугикаю їй у відповідь. — Ти що, ще спиш? — її голос відлунює у вухах церковними дзвонами.

— Уявляєш? Люди взагалі-то сплять зранку, — бурмочу невдоволено. Потираю очі, мружуся від яскравих сонячних променів у кімнаті. Відкидаю ковдру і сідаю на ліжку. — Дарино, чого так рано дзвониш? Що вже тобі треба? — позіхаю і чухаю маківку.

— Мені? Пффф, мені нічого не треба! — фиркає сестра. — Це не тобі була потрібна інформація, де працює Сніжана?

Сон миттю розвіюється.

— Ти взнала? Не дуриш?

— Я колись тебе обманювала?

— І не раз. Дарино, давай без жартів. Ти знаєш, де її шукати?

— Знаю. Але не скажу, бо ти невдячний грубіян.

— Да-ри-но, — мій терпець починає вриватися. — Не нервуй мене. Просто скажи, чорт забирай, де мені шукати Сніжану! — підвищую голос.

— Тц, ой-йой-йой, як страшно! — кривляється Дарина, а мене злість бере. Стискаю в руці телефон і заплющую очі. Чому не можна в дорослому віці робити так, як у дитинстві? Взяти пластикову лопатку і стукнути по голові того, хто бісить? Роблю глибокий вдих і поволі видихаю.

— Дарино, припини блазнювати. Тобі не пасує, — кажу рівним голосом. Знаю я свою Дарину. Якщо я не реагую, то їй стає не цікаво наді мною знущатися.

— Який ти нудний, братику, — зітхає вона. — Добре, скажу. І тільки тому, що я тебе дуже люблю. Так от. Сніжана твоя працює в податковій, в бухгалтерії. Прізвище її — Квітка. Це й все, що я знаю.