Глава 11 “Другий шанс”

Сніжана

Давид.

Він тут.

В моєму кабінеті.

Стоїть навпроти мене і дивиться. Нічого не можу сказати, тільки кліпаю. Серце гучно гупає в грудях, в горлі, в скронях, у вухах. Воно всюди! Калатає так, що нічого не чую, тільки скажене серцебиття.

— Я тобі каву приніс, — підходить, а я слідкую поглядом за ним. Він сьогодні гарно вдягнений. Блакитні джинси та темно-синя сорочка неймовірно пасують йому. Давид високий, а коли я сиджу на стільці, то здається велетнем, що нависає горою наді мною. Задираю голову, щоб дивитися йому в очі.

Ясна блакить полонить, запалює щось хороше і приємне в грудях.

Навіщо він тут?

Невже мене шукав?

Та ні! Нісенітниця! Не може бути такого!

Випадково натрапив? Що Давид робить в податковій? Має бізнес? Хоче подати квартальний звіт. Але ж ще не час, наче… Січень, лютий, березень — то перший квартал. Квітень, травень, червень — другий. А зараз який місяць? Квітень? Липень? Лютий?! У мене на душі така завірюха, що аж млосно.

Господи! З появою Давида мій мозок відмовляється нормально функціонувати.

Чого це я так розхвилювалася? Аж долоні впріли. На душі — буревій. Такий вир емоцій, що зараз дах знесе. Як же важко показати себе спокійною, якщо ще хвилинка і я вибухну від хвилювання!

В кабінет заходить Яна і різко зупиняється. Притискає до грудей електрочайник і ошелешено дивиться на мого несподіваного гостя. Очі її розміром з тенісного м’яча, не менше. Подруга переводить погляд на мене, потім на Давида й оцінювально розглядає його зі спини. Визирає з-за широкої чоловічої спини і захоплено киває головою. Вигляд у неї такий, наче вона тачку круту зацінила.

— Вибачте, я не хотіла вам заважати, — ніяковіє Яна і поспішає до столу. Залишає на ньому чайник і підходить до свого робочого місця. Давид ніяк не реагує на неї. Продовжуємо дивитись одне на одного. — Я тільки телефон візьму і піду, добре? — поспіхом хапає телефон і кидає погляд на Давида. Її реакція настільки красномовна, що тут і сліпий побачить, що зовнішність Давида справила на неї неабияке враження.

Янка йде, залишаючи нас на самоті.

— Ти чого тут? — голос хрипить від хвилювання. Прочищаю горло і розправляю плечі. Перший шок минув після несподіваної появи Давида, але тремтіння й внутрішня напруга не зникли.

— Скучив, — відвертість Давида вражає.

Гублюся від його відповіді, тільки кліпаю. Серце несамовито починає битися в ребра, аж в грудях коле. Здається, стукіт лунає на весь кабінет.

Він каже це без іронії, без усмішки на губах і без лукавого блиску в очах. Я б воліла йому повірити, але дурна пам’ять підсовує тарілку з неїстівними спогадами про вчорашню подію і мені стає зле.

— Так скучив, що аж в кафе з іншою розважався, — слова вихоплюються з мене раніше, ніж я розумію, що говорю. Емоції знову заправляють балом, а образа грає в оркестрі першу скрипку.

— Дарина мала рацію, — зітхає Давид. Ставить паперовий стаканчик з кавою на стіл і присідає переді мною навпочіпки. Бере мої руки й ховає у своїх долонях. Ніжно й бережно. Наче я крихка крижана скульптура. Шкірою відчуваю приємне тепло, що йде від нього. Слідкую за його діями. Вражено підіймаю погляд і зустрічаюся з його очима.

Падаю без парашута у прірву нескінченної блакиті. Затримую подих і важко ковтаю. Не можу нічого сказати. Думки випарувались, обурення зникло, мозок зів’яв. Тільки серце бентежно тьохкає і біжить зі скорістю світла. І щоки горять. Палають вогнем.

— Я дуже хочу, щоб ти мене вислухала, Сніжано. Добре? — Давид говорить так лагідно, що я не задумуючись киваю. — Можеш питати у мене що завгодно.

Ще ніхто з хлопців не розмовляв зі мною так ніжно, не тримав тремтливо за руки та не дивився таким чарівним поглядом.

— Хто така Дарина? — запитую те, що бентежить найбільше.

— Моя старша сестра. Саме її ти бачила. У мене вдома і в кафе.

Здуріти можна!

Сестра?!

Нижня щелепа падає на підлогу. Я навіть в той бік не подумала! А одразу наклеїла на нього ярлик “бабій” і засудила свої емоції на страту. Образа вмить випаровується. Давид уважно дивиться на мене і легенько всміхається. Невже моя реакція настільки красномовна? Ніяковію і заливаюся фарбою сорому. Хочеться залізти під стіл і ніколи звідти не вилазити.

— Сестра, яка звертається до тебе “любий”?

— Така вже є моя Дарина. Завжди поводиться так, наче вона моя мама, — закочує очі. — Бісить з дитинства її зайве піклування.

Миттєво в думках з’являється образ маленького Давидика, в’юнкого хлопчака з розкуйовдженим пшеничним волоссям і поряд строга Дарина, з суворим поглядом і з тугим чорним хвостом на потилиці.

— І в чому твоя старша сестра мала рацію? — питаю розгублено й тихо.

— Що ти сприйняла її за мою дівчину, — весело хмикає Давид. — Це правда?

Після його слів усвідомлюю, наскільки майстерно я  вмію себе накручувати.

— Правда, — підстискаю губи і повільно киваю.

Не приємно визнавати, але я поводилася, як малолітня істеричка. Тепер в очі Давида соромно дивитись. Опускаю голову, але тієї ж секунди він бере мене за підборіддя і змушує подивитися на нього.

Наші погляди зустрічаються. Щось невагоме й ледь помітне іскриться в його очах. Тамую подих в очікуванні його реакції на моє зізнання. Боюся насмішки, кепкування, побачити глузливу посмішку. Але страхи розвіюються, бо крім тепла в його погляді нічого не помічаю.

— Сніжано, я хочу краще тебе взнати. Зрозуміти причину твоєї вразливості. Здогадуюся, що така поведінка чимось продиктована. Але допитуватися не буду. Якщо захочеш — сама розкажеш.

Він обводить поглядом коло по моєму обличчю. Дивиться з теплотою й милуванням, наче я кошеня пухнасте. Відпускає підборіддя й обережно закладає прядку за вушко, яку б мала тримати резинка для волосся.

За дверима по коридору сновигають колеги з інших відділів, чутно кроки й гомін. Може й начальник проходив повз. Янка взагалі невідомо куди подалася. На вулиці лунає спів птахів крізь прочинене вікно, шумлять автомобілі, шелестить листя каштанів. А для мене час зупинився.