Глава 10 “Коли не чекаєш”

Сніжана

Мій моральний стан ще не встиг відновитися після зради Назара, як буквально знову мене спіткало чергове розчарування в чоловіках.

Як можна бути такою наївною мрійницею? Вигадала собі казна-що, створила образ великодушного принца і звела на п'єдестал пошани. Надала Давиду вигаданих чеснот, за що гірко поплатилася.

Звісно, такий красень не може бути сам. Біля таких, як він, завжди крутиться натовп дівчат. Кожна пускає йому бісики, пише повідомлення в соціальні мережі, хизується своїми принадами, фліртує, заграє. Заради одного: щоб він звернув увагу на котрусь з них.

А воно мені треба? Вимушена конкуренція і постійний стрес? Не хочу я ані його уваги, ані його самого. Марні надії й ілюзії мають гіркий смак. Особливо, якщо їх рясно приправити сльозами.

Наступні кілька днів минули в муках. Бачити Давида не хотілося. А він немов навмисно мене мордував: неодноразово намагався поговорити, шукав спосіб побачити. Чекав під під’їздом, щоб зустріти мене після роботи. Тішило, що я мешкаю на першому поверсі й перебувати в його компанії надто довго не доводилось. Але він не збирався здаватися. Щоранку залишав каву у мене під дверима. Мою улюблену. З молоком. А я щоразу залишала її недоторканою.

Та попри всі його старання я навмисно його ігнорую. Це мій свідомий вибір. Як і самотність. Я просто не переживу ще один гіркий досвід у стосунках.

Тепер я вирішила остаточно: досить з мене чоловіків. Не хочу я стосунків. Не потрібно воно мені.

Але як я не намагалася вибити Давида з голови, мені це не вдавалося. Я весь час думала про нього. На роботі, в магазині, в ліжку, у ванній. Навіть метро перестало гнітюче діяти на мене. В темряві підземного потягу, вдивляючись в чорне скло вагона, перед очима завжди з’являвся Давид. Знову і знову я мимоволі думками поверталася до нього. Згадувала м’яке пухнасте золотисте волосся, блакитні ясні очі і ніжні губи. Особливо губи не давали мені спокою. І той неочікуваний легкий поцілунок на підлозі в моїй вітальні, коли Давид хотів привести мене до тями.

Щовечора я чую його кроки наді мною і тільки можу здогадуватись, що він робить. Згадую його спальню, момент, коли я тулилася до нього та обіймала і на душі стає нестерпно самотньо, незрозуміла туга огортає серце. Це не та самотність, яку я прагну. Це бездушна самота, від якої хочеться вити.

Останній робочий день тижня дається мені складно. Мало того, що я проспала і спізнилася, забула парасольку вдома і змокла під дощем, так ще й отримала наганяй від шефа. Настрій — нижче нуля. Як і бажання працювати.

— Думаю, мені варто змінити житло, — озвучую свої думки вголос.

Вже по обіді. Сиджу за столом, підперши підборіддя рукою і дивлюсь, як колишеться гілля каштанів за вікном. Негода посилилась і рясні краплі барабанять по підвіконню. На склі дощ залишає мокрі риски. Позаду шумить ксерокс і чутно, як Яна закладає в нього папір, обзиваючи старий прилад не дуже пристойними словами.

— Сніжано, ну скільки можна? — обертаюся до неї. Яна впирає руки в боки та дивиться на мене обурено. Прядка з її зачіски вибилась і лягла на чоло. — Чесно: ти задовбала!

— Чого це? — дивлюсь здивовано на неї.

— Може досить тікати, га? Від кожного чоловіка не втечеш. Тобі не квартиру міняти треба, а себе!

— А що зі мною не так? — її слова чіпляють моє самолюбство.

— А те, що від проблем не тікати потрібно, а вирішувати їх, — Яна бере папери, підходить і кладе їх на стіл. — Ти цілий тиждень сама на себе не схожа. А через що? Бо побачила якусь дівулю у Давида вдома. А тепер ходиш, як з хреста знята.

— Я думала, що він нормальний. А він — бабій! — обурююсь. Вона що, захищає Давида?

— Звідки ти це взяла? Ти бачила її ще раз? — суворо питає і дивиться не кліпаючи на мене. Хитаю заперечно головою. — А його з нею?

— Ні.

— А жіночі голоси з його квартири чула? — Янка складає руки на грудях. Гублюся під її суворим поглядом.

— Ні, не чула! — мене трохи ображає, що вона на боці Давида, а не мене жаліє. — Але ж він міг і не приводити нікого до себе. А десь йти, щоб провести з нею час.

— Щось я так не думаю. А знаєш, що я насправді думаю? Що ти накрутила себе. Зробила з мухи слона. Вигадала проблему там, де її не має. Хочеш ображайся на мене, хочеш не розмовляй. Але я не буду твоєю подругою, якщо мовчатиму. Ти могла б вислухати Давида. Але ти обрала шлях втечі від проблеми. Моя тобі порада: якщо він тобі подобається, то дай хлопцю шанс.

Дорогою додому обдумую розмову з подругою. Може й справді все не так погано, як я собі думаю? Може, Давид вартий другого шансу?

Недільний ранок видався ясний і теплий. Нічна прохолода зникла з появою сонця. Як і погана погода двох попередніх днів. Життя вирує, тільки я наче сторонній глядач. Стою на балконі і спостерігаю за перехожими. Вони йдуть веселою ходою, переважно всміхаються, радіють літньому погожому дню. Біля будинку цвітуть липи, наповнюючи солодким ароматом повітря. Кожне серце співає свою мелодію. У мене вона сумна і мінорна. Смуток оповив мою душу. Навколишня природа з таким настроєм здається похмурою, а місто — непривітним.

В такі миті вважаєш життя безглуздим, а існування — марним. Зітхаю. Важкий тягар образи не дає вдихнути на повні груди та побачити світ в усій його красі, розгледіти інші кольори, окрім сірого.

Я б могла тішитись навколишнім спокоєм, насолоджуватися запахом квітів й дзижчанням бджіл у них, а натомість понуро спостерігаю за цим всім і вперше за життя не відчуваю радості від літа.

Слова Яни ще й досі крутяться в голові. І чим більше я їх обдумую, тим більше приходжу до висновку, що подруга має рацію. Кожну ситуацію краще видно під іншим кутом. І Яна побачила те, чого я не помітила перебуваючи під гнітом розчарування і образи. Може дійсно Давид ні в чому не винен? Чомусь же він намагається поговорити зі мною?

Прогулянка піде на мені на користь. Допоможе впорядкувати думки й заспокоїти емоції. Неподалік є мальовничий парк з озером. От туди я і піду. Одягаю довгий рожевий сарафан, взуваю босоніжки. Щоб сонце не пекло в голову беру солом’яний капелюшок. Останній нюанс — сонцезахисні окуляри й можна виходити.