Глава 9 “Близька людина”

Давид

— Дарина?

— Що за здивування, любий? — широко всміхається гостя. — Не чекав?

— Не чекав, — зізнаюсь. Ширше відчиняю двері й впускаю Дарину до себе. Вона, як завжди: вишукана, модна, доглянута. Від неї віє багатством, елітними парфумами й шоколадом. Вона його обожнює. Як і все брендове й дороге.

— То хоча б обійми мене, якщо вже зустрілися, — дзвінко сміється та обіймає мене за плечі. Я ж стою, як патик і не можу второпати, чому вона тут.

— Каву будеш? — відсторонююсь. — Ми тут з Саньком сидимо, розмовляємо, — йду на кухню. Чую, як позаду цокотять підбори Дарини.

— Ні, любий. Пити на вечір каву — це не для мене. Може, у тебе шампанське десь завалялося? — майже пошепки каже вона. Що за змовницький тон? Нам що, по шістнадцять? — О-о-о, Олександре! Яка приємна несподіванка! — Дарина обіймає Саню і вдавано цілує в обидві щоки. Звідки у неї ці штучні королівські манери?

— Привіт, Дашунь, — вітається той. — А ти все красивієш. Цвітеш і пахнеш, так би мовити.

Дарина кокетливо всміхається.

— Та ти теж нівроку.

— Відійду на кілька секунд, — кажу їм обом. Встаю і йду до вбиральної.

Не чекав на появу Дарини так швидко. Думав, що вона аж наступного тижня повернеться. Сюрприз вирішила мені влаштувати чи що? Роблю свої справи й мию руки.

— Дев, любий, тут до тебе дівчина! — чую крик Дарини з коридору. Сніжана прийшла! Якого біса Дарина відчинила їй двері? Як так сталося, що я не почув дзвоник? Напевно, через шум води.

Виходжу з ванної і йду до вхідних дверей, подумки лаючи Дарину. Не подобається мені, що вона поводиться, як господарка моєї квартири. Свою має, ось там нехай і командує. Не хочу, щоб Дарина лізла туди, куди її не просять.

— О, привіт! — дивлюся по черзі на дівчат. Знаючи Дарину, та може бовкнути щось зайве. Вона гостра на язик. Боюся, щоб не образила мені Сніжану. Бо вона сама на себе не схожа.

— Можна мені ключ? — в голосі Сніжани немає ані привітності, ані люб’язності. Говорить сухо і без емоцій. Це не добре. Мені це зовсім не подобається.

— Звісно, — обминаю Дарину й виходжу на майданчик. Зачиняю за собою двері. Вираз обличчя Сніжани занадто крижаний. Як і погляд. Невже Дарина встигла їй щось наговорити? — Все нормально?

— Тебе це не стосується, — огризається. — Ключ дай кажу.

— Сніжано, що трапилося? — не можу второпати причини її поведінки.

— Ви, чоловіки, тільки на те й здатні, що розбивати жіночі серця! Спочатку він, тепер ти! — вигукує і починає плакати.

Та що ж таке?! В чому мене звинувачують?

Потрібно її заспокоїти, вгамувати. Нестерпно дивитися на її заплакані очі, сповнені болю.

— Послухай, я не… — роблю крок, але вона задкує. Хочеться її обійняти, приголубити. Запевнити, що все гаразд. Але боюся загострити ситуацію ще більше.

— Ще крок і я закричу! Ключ. Негайно!

— Добре, добре… — зупиняюся. Не вистачало ще її істерики. — Ти тільки заспокойся. На, тримай, — простягаю ключ.

Забирає його й крокує до сходів. Дідько! Її не можна залишати в такому стані.

— Сніжано… — хочу її зупинити, але вона виривається.

— Дай мені спокій! Чуєш?! Не хочу тебе більше бачити!!! Ніколи!

Не можу прийти до тями. Почуваю себе як обпльований. Я ж нічого не зробив! Чому вона так відреагувала?

Хто її образив? Точно не я. Я ж навіть слова не сказав. І кого вона мала на увазі, коли казала “він”?

— Що тут за крик, молодий чоловіче? — з-за дверей визирає зморшкувате обличчя Євангеліни Миронівни.

Тьху ти! Ще її не вистачало!

— Прошу вибачення, але це вас не стосується, — розвертаюся і йду геть.

Бляха, що ж Сніжану так вивело з себе? Невже поява Дарини?

Повертаюся до квартири, заходжу до кухні. Саньок з Дариною про щось розмовляють, але я навіть не вслуховуюсь. Сідаю за стіл в глибокому замислені про Сніжану.

— Дев, ти чого такий задуманий? — як крізь вату чую голос друга.

— Не зважай, — відмахуюсь.

— Ой, невже та селючка образилася на тебе? — зверхній голос сестри різко приводить до тями.

— Що ти сказала? — насуплююся. Мене чіпляє те, як вона відзивається про Сніжану. — Селючка?!

— А-ха-ха, — Дарина закидує назад голову і гучно сміється. — Ти її одяг бачив? Це ж явний ширпотріб! Я б такого ніколи не одягнула!

Звідки у неї взялася ця манірність і зверхність? Росли ж в одній сім’ї, виховували нас однаково. То чому вона така зараза?

— Якого чорта ти приперлася, Дарино?! — ціджу крізь зуби. Злість аж вирує в мені.

— Бо в агентстві нерухомості повідомили, що мою квартиру затопили сусіди! Ти завжди був криворуким, Давиде! Ще не встиг приїхати, як вже наробив біди.

— Я тут не до чого! — гарчу. — Трубу прорвало між поверхами! Можеш не хвилюватися за свою квартиру. Вже все полагоджено. І якщо хочеш знати: у тебе я вчора все поприбирав! Краще б подякувала. Теж мені сестра називається.

— Справді? — Даринин запал трішки затихає. — Е-е-е, я не знала.

— Ну, так спитати треба! А не вимахуватися тут! Я пів своєї ванної розгаратав, щоб ту пробоїну залатати.

— Та не сваріться ви! — подає голос Саньок, про якого я взагалі забув. — Обійміться краще. Не бачилися рік, як ніяк. Дашуню, хіба ти не скучила за молодшим братиком? — каже Саня і сміється.

— Скучила. Але він бовдур.

— А ти — стерво! — відповідаю на її “люб’язність”.

— Дякую, любий. Це для мене комплімент, — Дарина широко всміхається нафарбованими губами. Хочеться її стукнути, як в дитинстві.

— Не встигла прийти, як вже фігні наробила, — згадую заплакане обличчя Сніжани й всередині все перевертається.

— А ти мамі пожалійся, — з єхидною посмішкою каже сестра.

Завжди вона мене діставала. На два роки старша, а скільки себе пам’ятаю поводиться так, наче вона найрозумніша й досвідченіша людина на цілому білому світі. Яке велике цабе!

— Слухай, Даш, зроби так, щоб тебе шукали. Звали! — в’їдливо відповідаю їй, бо ще й досі злюсь.