Глава 8 “Марні ілюзії”

Сніжана

— Послухай, сьогодні ж мають прийти майстри, ремонтувати труби.

— Так, а я тут до чого?

— До того, що у тебе світла немає. Я й так буду стирчати вдома. Тож якщо хочеш — можеш залишити мені ключі від своєї квартири. Поки будеш на роботі, я викличу електриків, щоб у тебе там все полагодили. Що скажеш?

На коротку мить замислююся над пропозицію Давида. Скептично дивлюся на нього. Він, наче адекватний хлопець. Чим я ризикую, якщо залишу ключі від квартири йому? Цінного у мене нічого немає, щоб хвилюватися. Не думаю, що він почне виносити з квартири майно господарів. Нащо йому здалася та пральна машина чи холодильник?

— Сніжано, я знаю, що моя пропозиція виглядає як мінімум дивно. Ти, по суті, мене не знаєш і цілком природно, що не довіряєш…

— Добре, — кажу і помічаю, як Давид губиться від моєї відповіді.

— Добре, — повторює луною за мною. Не очікував?

— Я занесу ключ, як буду йти на роботу.

— Добре. Ну, то я піду?

— Йди, — всміхаюся.

Проводжаю поглядом високу статуру сусіда й повертаюся додому. Йду до кухні, доливаю в каву молока і одним махом випиваю всю чашку. Треба поквапитись, інакше я запізнюся на роботу. Згадую, що я так і не підготувала вчорашній звіт. Кривлюся, як від болячки. Янка буде бухтіти на мене. Але хіба я винна? Думала, закінчу його вдома, але всі мої плани накрилися мідним тазом. Гаразд, на роботі розберуся. Головне, туди вчасно добратися. А часу залишається все менше. Їхати мені на інший бік міста. А це достобіса часу.

Роблю легкий макіяж, зачісую волосся. Вдягаю бордову сукню в дрібні квіточки. Хапаю сумку з ноутбуком, бризкаюсь улюбленими парфумами. Обожнюю аромат бузку. Він нагадує про приємні миті з дитинства у бабусиному садку. Дивлюся на себе в дзеркало перед виходом і покидаю квартиру. Підіймаюся сходами на верхній поверх, натискаю на дверний дзвінок до Давида. Чомусь озираюся навколо. Трішки хвилююся. Але це приємне хвилювання, з піднесеним очікуванням чогось хорошого. Пригладжую долонями волосся, хоча воно й так лежить ідеально.

Давид відчиняє двері й деякий час дивиться на мене. Ніяковію під його поглядом.

— Ось ключ, — простягаю ключ на долоні. Ніжний дотик його пальців змушує серце пропустити пару ударів. — Я буду близько сьомої.

— Окей, я чекатиму. До вечора.

Дарую йому легку усмішку і спускаюся сходами. На душі радість після зустрічі з ним. Аж стрибати хочеться. На виході з під’їзду зустрічаюся зі старшою жіночкою, яка веде собаку на повідку.

— Доброго ранку, — вітаюся, пропускаю її і йду далі. Здається, це та сусідка, про яку говорив Давид?

— Доброго ранку, — чую її вітання вже за спиною. Я поспішаю, тому не маю часу на тривалі розмови.

На вулиці примружуюся. Вранішнє літнє сонце світить яскраво, на небі жодної хмаринки. Пахне ранковою свіжістю і скошеною травою. Переходжу дорогу і прямую до зупинки. На пів дороги розумію, що автобусом їхатиму щонайменше сорок п’ять хвилин. Це мені явно не підходить. Різко розвертаюсь і йду до метро. Не люблю я ці підземні пересування, але сьогодні не той день, коли я маю вибір.

До роботи ледь не біжу. Вітаюся з охоронцем на вході й кулею лечу на другий поверх. Тільки б дорогою з шефом не зустрітися! Забігаю в кабінет важко дихаючи й збезсилено падаю на стілець за своїм столом.

— Привіт, — відсапуючись вітаюся з подругою.

— О-о-о, ти майже не спізнилася, — Яна говорить зі смішком. Найменше, що я хочу чути — так це її сарказм зараз. — Привіт.

— Шеф не заходив? — поспіхом виймаю ноутбук і натискаю кнопку запуску.

— Та розслабся. Він на нараді, — підіймаю на неї очі. Яна сьогодні з зібраним волоссям у низький хвіст. А моє, певно, стирчить на всі боки після бігу. Автоматично пригладжую його.

— Фух, як добре. Встигну доробити звіт. А з тим вчорашнім потопом нічого не встигла, — встаю і підходжу до дзеркала. Розчісую волосся. Коли воно лежить рівно мені більше подобається.

— Чого ти так нервуєшся, Сніжано? Ще жодного бухгалтера не звільнили за неподання звіту. Подумаєш, — фиркає Яна і йде до столика, який служить нам місцем для перекусу. Вмикає електрочайник і сідає за стіл навпроти мого. — Ми — бухгалтерський відділ. На нас вся податкова тримається. Нехай тільки спробують щось мені бовкнути. Я їм хутко роти позакриваю. Й так гаруємо за чотирьох, бо решта у відпустках сидять. Наче я не хочу десь чкурнути?! — Яна відкидається на спинку крісла і закладає руки на грудях.

— А ти на коли відпустку оформила? — повертаюся за свій стіл.

— Аж на серпень, — зітхає Яна і встає, щоб зробити собі кави. Повертається з двома чашками. — На, я тобі чай зробила. А то ти така засапана, дивитися на тебе шкода. Той, з зеленої коробочки, який ти завжди робиш.

— О, дякую, — всміхаюся. — Жасминовий. Мій улюблений. Скажи, ароматний?

— Для мене то сіно, залите окропом. Ніякий чай не зрівняється з кавою. А ще коли туди бахнути коньячку, — пошепки каже Яна і підморгує, — взагалі пісня буде!

До обіду час пролітає непомітно. Підтягую всі хвости та з хорошим настроєм йду з Яною обідати. Вона класна. Старша від мене на сім років, але навіть не скажеш, що їй вже двадцять сім. Худенька, спортивна, доглянута. Ще й незаміжня. Я як тільки влаштувалася на роботу, одразу з нею подружилася. Яна вже п’ятий рік працює в податковій, а я — ще й року немає.

Цікаво, чим займається Давид? Такий красень, як він, може бути ким завгодно. Раптом він гонщик? Чи модель? О, він ідеальний для того, щоб позувати на подіумі чи для фотокамер. Спортивне тіло, гарні риси обличчя, очі, в які хочеться дивитися без перестанку, волосся, м’яке й пухнасте. А губи…ммм, губи просто відпад. Він ще й так класно цілується…

— Ей, сонна царівна! Про що замислилася? Сусід спокою не дає? — регоче Яна.

— А от і ні, — відчуваю сором за свої думки про Давида. — Про тебе думаю! Яка ти в мене класна подруга, — всміхаюся Яні та обіймаю за плече.