Глава 7 “Несподіванка”

Давид

— Кава чи чай? — всміхаюся. Мені подобається, який Сніжана має вигляд з просоння. Трохи заспана, без макіяжу, волосся злегка скуйовджене. І ця піжамка… Дрібні темно-сині квіточки на жовтому тлі… Вона така мила в ній. — Не знаю, що ти п’єш зранку, тому вирішив зробити й те, й інше.

— Каву, — відповідає, а я простягаю їй чашку. Спостерігаю, як вона вдихає кавовий аромат. — З молоком, — додає і всміхається.

Хах. Вирішила мене підловити? Чи каже правду?

— Ну, молока в мене немає. Але є шоколадка. Молочна, — дістаю з кишені спортивок плитку шоколаду і простягаю їй. — Думаю, що буде смачно.

— Це не зовсім те, але дякую, — з її губ не сходить усмішка. — Я п’ю каву з молоком. І кави там не дуже багато. Вона, так, скоріше, для аромату.

Ага. Значить правду каже.

— Буду знати. А я от п’ю міцну, чорну. Без цукру. Але тільки зранку.

Стоїмо кілька секунд мовчки. Сніжана робить ковток кави, обережно торкається губами краю чашки. Як спокусливо вона це робить. Чи то я вже шизонувся? Великими ковтками випиваю чай, навіть не звертаю уваги, що він гарячий.

— Вибач, мені час збиратися на роботу, — каже раптом. — Ще раз дякую.

Трясця! Чого вона весь час намагається від мене утекти? Може у неї хлопець ревнивий? Легке обурення з’являється десь глибоко в душі. Мені не подобається думати, що у неї хтось є.

— Послухай, сьогодні ж мають прийти майстри, ремонтувати труби.

— Так, а я тут до чого?

— До того, що у тебе світла немає. Я й так буду стирчати вдома. Тож якщо хочеш — можеш залишити мені ключі від своєї квартири. Поки будеш на роботі, я викличу електриків, щоб у тебе там все полагодили. Що скажеш?

Розумію, що моя пропозиція схожа на маячню божевільного. Але це мій шанс на подальше наше спілкування. Треба вияснити, чи є у неї хлопець. А таке не питається отак просто, ні з того ні з сього. Я тоді точно буду виглядати в її очах маразматиком.

А може я й зараз так виглядаю? Сніжана скептично дивиться на мене. Мовчить, нічого не каже.

— Сніжано, я знаю, що моя пропозиція виглядає як мінімум дивно. Ти, по суті, мене не знаєш і цілком природно, що не довіряєш…

— Добре, — перебиває і я замовкаю. Дивиться на мене своїми красивими очима і не кліпає.

— Добре, — повторюю за нею. Гублюся від такої несподіваної згоди. Думав, що доведеться її переконувати. А вона так беззаперечно погодилася.

— Я занесу ключ, як буду йти на роботу.

— Добре, — киваю. — Ну, то я піду?

— Йди, — всміхається.

Розвертаюся і йду сходами наверх. Отак от. Значить, погодилася? Це гарна новина. Це може означати, що у неї нікого немає. Якби Сніжана була б у стосунках, для чого їй погоджуватися на мою допомогу, якщо можна про це попросити свого хлопця? Логічно? Логічно.

А якщо, раптом, вона усе ж таки, не свобідна? А її хлопець зараз десь у відрядженні?

Ой, все! Мені краще не думати про це. Бо я сам себе нервую.

На своєму поверсі стикаюся з сусідкою навпроти. Якось незручно почуваюся після минулої нашої зустрічі.

— Доброго ранку, — вітаюся з нею. Сьогодні вона знову з собачкою.

Кидає на мене презирливий погляд через плече і відвертає голову. От холера! Треба з цією пані налагодити зв’язки. Зупиняюся, чекаю доки вона зачинить квартиру.

— Перепрошую, що турбую вас, але я б хотів вибачитися. Ну, знаєте, за вчорашнє. Хочу запевнити, що я не наркоман і не збоченець.

— Якщо вирішив вибачитися, то значить добре вихований, — літня пані змірює мене поглядом. Песик махає хвостом, ластиться, обтирається об мою ногу.

— Бачите, навіть ваш собачка мене не признала, — схиляюся, щоб погладити кудлатого друга. — А тварини відчувають людей.

Схоже, що пес переконав свою хазяйку. Тому що вираз її обличчя змінюється і стає більш привітним, а погляд — теплішим.

— Мене Давид звати. А вас?

— Євангеліна Миронівна. Рекс, досить стрибати! — вона тягне пса за повідець до себе, але той аж ніяк не хоче її слухати, а хоче гратися і казиться поряд зі мною.

— Хороший хлопчик, — чухаю пса за вухом. — Радий знайомству, пані Євангеліно. Гарного вам дня!

Залишаю її на майданчику, а сам заходжу до квартири. Добре, що порозумівся із сусідкою. Аж легше на душі стало. Відношу кружку від чаю на кухню. О, а кружка від кави залишилася у Сніжани. Ладно, це не так важливо.

Поки чекаю на Сніжану, встигаю поспілкуватися з мамою. Мовчки вислуховую її гнівну тираду про безвідповідальність. Знаю, що їй треба просто виговоритись, вихлюпнути зайві емоції й хвилювання. За хвилин п'ятнадцять лунає дзвінок у двері. Прощаюся з мамою і йду відчиняти. На порозі стоїть Сніжана. Сьогодні на ній вишнева сукня в коліно в якісь дрібні бежеві квіточки. Красива й чарівна. З помахом дверей залітає солодкий аромат. Ммм, які гарні у неї парфуми. Здається, так пахне бузок.

— Ось ключ, — простягає відкриту долоню. Беру його у неї, навмисно торкаюся ніжної шкіри. — Я буду близько сьомої.

— Окей, я чекатиму. До вечора.

Сніжана легенько всміхається і спускається сходами. Зачиняю двері й лечу до вікна. Дивлюся на її фігурку, як вона переходить дорогу і йде до зупинки. Довге волосся розвивається на ходу, чарує своїм кольором, виблискує на сонці. Красуня…

Дзвонить дверний дзвінок. Ну, хто там ще? Неохоче відриваю погляд від Сніжани і йду відчиняти двері.

— Це у вас вчора був прорив? — навпроти мене стоїть чоловік років десять від мене старший. В робочому комбінезоні, гумових чоботях і з велетенським розвідним ключем у руці. Поруч ще один, значно молодше. Цей точно моїх літ, на вигляд тридцять, не більше.

— Так. Заходьте, — пропускаю їх в коридор. Старший йде у ванну, а я чекаю на його вердикт.

— Значить, я подивився. Тут треба трохи донизу продовбати, щоб добратися до того місця, де тече. Вирізати проіржавілий шмат труби й замінити новим.

— Ясно, — чухаю потилицю й уявляю, який буде капець після цього всього.