Глава 6 “Довірся мені”

Сніжана

Оце так вечір!

Зачиняю на ключ вхідні двері й прислуховуюся. Кілька секунд стоїть тиша, а потім чую кроки на сходах. Пішов. Зітхаю. Розвертаюся спиною до дверей і притуляюся до них.

Давид не поспішав йти. Невже хотів зайти?

Вмикаю ліхтарик на телефоні та прямую до спальні. Досить з мене сусідських пригод. Цілий вечір провела в компанії незнайомого чоловіка. Мало того, що побачила його майже у чому мати народила, так ще й заснула в його ліжку. Якби мені сьогодні хтось сказав, що зі мною таке трапиться, я б покрутила пальцем біля скроні і подумала, що та людина несповна розуму.

Перевдягаюся у піжаму і лягаю в ліжко. Вимикаю ліхтарик. Кімнату одразу охоплює темрява, але минає якийсь час і очі пристосовуються до нічної чорноти. З відчиненого вікна видно зорі. Завтра буде сонячно, жодної хмаринки на небі.

Цікаво, а Давид уже спить?

Так, і що це за думки посеред ночі? Я ж заприсяглася: жодних стосунків. Особливо після зрадницького Назара. Самотність — найкращий вихід. Немає стосунків — немає душевного болю, немає розчарувань, немає зневіри, немає…

От чого він не йде мені з голови, той Давид?! Аж бісить! Перевертаюся на інший бік. Сон не йде, як сильно б я не мружилася. Тягнуся за телефоном. Напишу краще Яні.

“Спиш?” — відправляю коротке повідомлення.

Майже одразу приходить відповідь від Яни:

“Ні. Ти чого не подзвонила? Коза!”

Всміхаюся. Друкую їй відповідь:

“Можу зараз набрати. В мене тут таааке сталося!”

Не встигаю й кліпнути, як на екрані висвітлюється вхідний дзвінок від подруги.

— Що там у тебе? — як з гарячки випалює. — Розповідай!

— І тобі привіт! — всміхаюся. Рада чути її. — Мені сусід зверху влаштував потоп.

— Красивий?

— Що-що? — гублюся від її запитання. — Як може бути потоп красивим?

— Сніжок, ну ти й гальмо! — регоче Яна. — Я питаю чи сусід красивий?

— Е-е-е, — зависаю над несподіваним питанням. Згадую пшеничне волосся Давида, його блакитні очі, чарівну усмішку, губи, які так приємно цілували мене… — Та нічого так, — уникаю прямої відповіді, а на душі коти шкребуть. Якась невідома сила не дає мені сказати подрузі правду — що Давид справжній красень і, бляха, сподобався мені.

— Нічого так — це “я б з ним ні за що і ніколи у світі”? Чи: “він симпатичний, але до сексі-шпексі не дотягує”? — Янка хоче мене добити чи що?

— Щось таке, — бурмочу ледве чутно. — Так ти будеш слухати, що у мене сталося? Чи тебе тільки чоловіки цікавлять? — вдавано обурююся. Мені терміново потрібно змінити тему розмови. Знаючи Яну, вона не відчепиться від мене, доки я в деталях їй не розповім, який Давид на вигляд.

— Сніжано, ти така зануда! Добре, розповідай. Що там у тебе трапилося?

Довго не довелося розповідати. Бо я навмисно промовчала про історію з поцілунком і про те, як я спросоння лізла Давиду в обійми. Мені соромно згадувати про це, не те що кращій подрузі розповідати. У підсумку вийшла невеличка розповідь про потоп, коротке замикання і сумісне прибирання моєї квартири разом із незнайомцем. Але все-таки уникнути розмов про симпатичного сусіда не вдалося.

— А який цей Давид з себе?

— Високий, з блакитними очима, волосся по вилиці, блондин…

— Ууууу, та ти що?! — ледь не писком говорить Яна. — Обожнюю блондинів.

— Знаю… — зітхаю.

— Значить так, подружко. Я хочу з ним познайомитись.

— Ей, куди це ти лізеш поперед батька в пекло?

— О-о-о, то він тобі сподобався, так? Чи ти йому?

— Господи, Яно! Ти як той кулемет — тра-та-та та й тра-та-та! Засипала мене запитаннями з ніг до голови, — сміюся.

— А що тут такого? Мені цікаво. Якщо не хочеш — не розповідай, — чую в її голосі образу.

— Та не дуйся ти, чуєш? Немає про що розповідати. Ти ж знаєш, що мені начхати на стосунки. Не хочу я більше того добра.

— До речі, я Назара бачила, — обережно каже подруга і замовкає. — Питав за тобою.

— Не хочу нічого про нього чути, — відрізаю. — Ні про Назара, ані про його пасію. Нехай вони котяться під три чорти! — відчуваю, як починаю кипіти і злитися. Видихаю. Спокійно, Сніжано. Охолонь. — Гаразд, сонце. Завтра вже поговоримо, добре? Я втомилася, — позіхаю.

— Добре. Відпочивай.

— Бувай, мала! — натискаю на відбій та закінчую розмову.

Дивлюсь на годинник. Мати рідна! Друга година ночі. Треба терміново лягати спати. Закутуюся в ковдру і з думками про Давида швиденько засинаю.

Ранок видався важким на підйом. Двічі переставляла будильник. На третій раз вимикаю його і з великим зусиллям змушую себе відірвати голову від подушки. Потираю очі. Вони печуть і зовсім не бажають розплющуватися. О, боже! Вже сьома! Час приводити себе до ладу і збиратися на роботу.

Човгаю до ванної. Там темно, а світла у мене й досі немає. Відкриваю кран і згадую, що воду перекрили сантехніки. Значить душ скасовується. Дуже сподіваюся, що до вечора Давид вирішить всі питання з трубами і коли я повернуся додому, я зможу змити з себе дводенний бруд. Вмиваюся з тазика, куди я вчора завчасно набрала воду. Чищу зуби і ще раз вмиваю обличчя. Прохолодна вода допомагає збадьоритись і проганяє сонливість. Так значно краще.

Дивуюся, коли чую, що хтось стукає у двері. Відчиняю і витріщаю очі.

— Давид? — вигукую. Боже, ну коли я припиню соромитися перед ним? То той сон, тепер піжама! Він стоїть з двома чашками в руках і має більш бадьорий вигляд, ніж я.

— Кава чи чай? — чарівно всміхається. Волосся трохи недбало розкидане і злегка скуйовджене. Схоже, він також нещодавно прокинувся. — Не знаю, що ти п’єш зранку, тому вирішив зробити і те, й інше.

— Каву, — Давид простягає мені чашку з чорним напоєм. Беру її і вдихаю гіркий аромат. — З молоком, — уточнюю і всміхаюся.

— Ну, молока в мене немає. Але є шоколадка. Молочна, — виймає з кишені спортивок плитку шоколаду і дає його мені. — Думаю, що буде смачно.