Глава 5 “Кава чи чай?”

Давид

Сніжана любить чай. У цьому наші смаки сходяться. Не знаю чому, але мене тішить цей маленький нюанс. Цікаво, чи є ще щось у нас спільного? Чомусь хочеться, щоб між нами знайшлося якомога більше речей, які б нас об’єднали.

Після прибирання в її квартирі відчуваю дикий голод. Продуктів, ясна річ, у мене немає. Ще не встиг забити холодильник. Все ж таки доведеться шурувати в магазин. Ставлю її телефон на зарядку і питаю:

— Ти їсти хочеш?

— Ні, дякую, — ховає погляд і одразу червоніє.

— От брехачка, — всміхаюся і очей не відводжу. Милуюся нею. А ще вона має втомлений вигляд. — Гаразд. Удам, що ти нічого не казала. В мене з їстівного тільки жуйки. Тому я зараз швиденько збігаю в магазин, а ти мене тут почекай. Добре?

— Добре, — погоджується.

Беру телефон, натягую батник.

Залишаю Сніжану саму і виходжу з квартири. Магазин на розі, довго не затримаюсь. Їсти хочу, як скажений. Вона теж голодна, але збрехала, що не хоче. Соромиться чи боїться? Не знаю причини її страху, але помітно, що з чоловіками у неї натягнуті стосунки. А ще вона мені не довіряє. Що цілком природно. Але щось мені підказує, що у неї упереджене ставлення не тільки до мене, але й до всіх чоловіків.

Ну, це таке. Я її тарганів лікувати не збираюся. Просто хочу допомогти по-сусідськи.

В магазині беру лаваш і всі необхідні інгредієнти на шаурму. Вишневий сік також кладу в кошик. Шинка, яйця і хліб згодяться на сніданок. І звичайно, шоколадка. Дівчата люблять солодке.

Швидко впоратись з покупками не вдається. Прийшлося постояти в довжелезній черзі. Вічна проблема супермаркетів у вечірній час — працює тільки одна каса.

Коли повертаюся — застаю тишу. Несу пакети з покупками до кухні, викладаю все на тумбу, за звичкою мию руки. Знімаю взуття і йду до вітальні. Нікого. Невже пішла?

— Сподіваюся, ти не веганка, — з цими словами заходжу до спальні.

Застаю Сніжану на ліжку. Навіть ніяк не зреагувала на мій голос. Заснула чи що? Вона лежить на боці, як кошенятко — звернулась калачиком і ручки під голову поклала. Кілька хвилин дивлюся на неї. Яка ж вона мила.

Ну, добре. Нехай поспить. Я тим часом їсти нам зроблю.

Повертаюся на кухню. Мию овочі на салат, готую начинку для майбутньої шаурми. Люблю я це діло — готувати щось смачненьке. З дитинства мріяв відкрити кафе, піти вчитися на кухаря. Але не судилося.

Вже за пів години все готове, а запах смаженого м’яса зводить з розуму і крутить живіт. Викладаю все красиво на тарілки і йду до спальні. Кладу тарілку з шаурмою і салатом “Цезар” на одну із приліжкових тумб.

Сідаю обережно, зовсім поруч зі Сніжаною. Вона не реагує.

— Спляча красунечко, — нахиляюся до вуха. — Сніжано-о-о, — легенько торкаюся пальцями її щоки. Не хочу різко будити, ще налякається. — Прокидайся.

— Ще трішечки, — бурмоче з заплющеними очима. — Любий, я ще трішки посплю, добре?

Любий? Округлюю очі. Про кого це вона? Хто їй сниться? Єдина думка, яка майорить в голові — у неї є хлопець.

Її руки лягають мені на шию, обіймають. Вона горне мене до себе, а я й не пручаюся. Наче так воно і має бути. Ніжні губки притуляються до щоки. Цілує ніжно, даруючи лагідний цілунок. Приємно до чортиків. Дуже хочеться продовження, схопити її в оберемок і цілувати з шаленою пристрастю. Але ж, трясця, так не можна! Вона не розуміє, що це я. От чорт!

А Сніжана тим часом не спиняється. Проводить долонями по волоссю. Боже, як приємно! Дихаю через раз і ледве стримую своє бажання. Дуже приємна мить й водночас абсолютно не зрозуміло, чим це все закінчиться.

Я до такого не був готовий. Як і вона. Бо коли Сніжана розплющує очі, то жахається. В погляді — сум’яття і сором. Наляканою ланню підхоплюється з ліжка. Дихає важко і часто, наче після бігу. Хочу її заспокоїти, але не наважуюся підійти.

— Я двері у себе не зачинила, — каже зненацька і йде на вихід. Хапаю її за руку і зупиняю.

— Не турбуйся. Я сам схожу. А ти — сядь і поїж, — виходжу з кімнати. Навмисно залишаю її наодинці. Нехай заспокоїться і справді поїсть.

Взуваю шльопанці й спускаюся поверхом нижче. Але у квартиру Сніжани не заходжу. По-перше, там темно. А по-друге, я навіть не здогадуюся де лежать ключі від її квартири.

Сідаю на найнижчу сходинку. Оце так ситуація. Проводжу долонями по волоссю, забираючи їх з очей на потилицю. Ти круто обломився, Давиде. Дівчинка має половинку. Як я міг бути таким наївним, щоб припустити, що у такої красуні нікого немає? Ну я і лох.

Як не намагався логічно обміркувати ситуацію зі Сніжаною, ні до якого притомного висновку я не дійшов. Тільки зрозумів одне: довговолоса сусідка запала мені в душу. Чи то я на неї запав? Як не скажи, але відповідь очевидна: подобається вона мені. 

— Дякую, було дуже смачно, — обертаюсь на її голос. Сніжана стоїть на сходинку вище. — А ти чому не прийшов їсти?

— Та от… Ключі не знайшов. Тому залишився тут, квартиру твою охороняти.

— Ти дуже дбайливий, Давиде, — всміхається. — Дякую. Я вже піду. Зранку на роботу. Телефон підзарядився, тож я не просплю. Ще раз дякую.

— Був радий допомогти, — слідкую очима як Сніжана йде до дверей і береться за клямку. Страшенно не хочу, щоб вона йшла. — Звертайся при необхідності. Знаєш, де мене шукати, — показую пальцем вгору і всміхаюся. Встаю зі сходів. Дідько, так неохота прощатися.

— Гаразд, — киває. — На добраніч, Давиде.

— Солодких снів, Сніжано.

З великим небажанням повертаюся додому. Вже й апетит пропав. Йду до спальні, заїдаю розчарування салатом і вже холодною шаурмою. Посуд помити не вдасться. Як і прийняти душ. Перенесу все на завтра. Розстеляю ліжко, знімаю одяг і залажу під ковдру. Тільки тепер згадую, що забув подзвонити мамі. Обіцяв, що по прильоту наберу її. Зітхаю. Беру телефон, але розумію, що в такій годині пізно кудись дзвонити. Гаразд. Час спати.

Прокидаюся пізніше, ніж зазвичай. Усьому винна різниця в часі. Годинник на екрані телефону показує пів на восьму ранку. Декілька секунд лежу, щоб остаточно прокинутися.