Глава 4 “Помічник”

Сніжана

Вечір міг би бути зовсім інакшим. Я могла дивитися чергову серію улюбленого серіалу, пити зелений чай і заїдати його шаурмою. Навіть продукти спеціально придбала, щоб її приготувати. Потім прийняти гарячу ванну з пінкою, запалити аромасвічки, зробити пілінг, розслабитися…

А натомість я повзаю по підлозі навкарачки й махаю ганчіркою.

Добре жити у великому місті. Кожний окремий район — це як маленьке містечко. Переїхав на іншу квартиру в іншому районі і немов життя почав з початку. Як я і зробила. Втекла від старого життя, гіркого минулого і невдалих стосунків. Звернулася до рієлторської контори та вже за тиждень отримала ключі від цієї квартири. Жила собі спокійненько три місяці. Насолоджувалася тишею і спокоєм. Знайомитись з сусідами бажання не було. Якби не потоп, то і далі не знала, хто мешкає наді мною. Нікого не чіпала, можна навіть сказати, уникала. Аж до сьогоднішнього вечора. Поки Давид не влаштував мені Ніагарський водоспад!

— Чорти б його побрали! — з пересердя кидаю ганчірку в калюжу під вхідними дверима і продовжую збирати воду з підлоги.

У світлі ліхтарика все здається якимось моторошним. Не люблю темряву. А мені тут ще довго прибирати. Хоча передпокій майже порожній. Змоклі речі та взуття з коридору вже висять на балконі, бо набрали у себе води. Залишились тільки килимок, шафа і стілець з тумбою. Але їх я не буду витягати. Сил не маю. Тільки воду зберу і на цьому кінець.

Витискаю ганчірку, як раптом хтось стукає. Підводжуся, ганчірку залишаю у відрі. Поспіхом обтираю руки об штани.

Відчиняю двері й завмираю. На порозі стоїть Давид. Одразу потрапляю в полон блакитних очей. Світло позаду нього освітлює пухнасте пшеничне волосся, яке після темноти у моїй квартирі нагадує мені ореол. Минає кілька секунд, перш ніж я оговтуюсь від здивування і видушую з себе одне-єдине слово:

— Ти?

— Я, — киває і дивиться на мене згори вниз. Божечки, який він здоровенний!

— Чого прийшов? — запитую з викликом і деякою крихтою обурення. Почуваюся ніяково на його фоні. Закладаю руки на грудях, щоб він не помітив моєї розгубленості.

— Хочу вибачитися, — каже і тягнеться за чимось. Що то він робить? Спостерігаю, як він нахиляється і бере зі сходинки дві чашки. Мої брови знову лізуть на чоло. — Чаю чи кави? Не знаю, що ти любиш, то зробив і те й інше.

— Сік, — навмисно вередую. Просто цікаво, як відреагує на мої забаганки. А ще хочу його побісити.

— Можу збігати й купити. Тільки скажи, який любиш.

Оце так! Не чекала такого повороту подій. Гаразд, продовжу забивати йому баки.

— Вишневий.

— Ок. Зараз принесу. На, потримай, поки я схожу в магазин, — простягає мені чашки. Стоп, він що, справді зараз піде в магазин? Бо я так захотіла? Для мене це дивно і незвично.

Судячи по його зосередженому погляді він налаштований серйозно.

— Та я пожартувала, — всміхаюся.

— Ну, то як? Мир? Пробачиш мою зухвалість?

Зітхаю. Давид, звісно, ні в чому не винуватий. А я на нього визвірилася, накинулася, наче він навмисно воду у себе не перекрив.

— Окей. Та й мені теж слід вибачитися. Якось все вийшло з-під контролю. Тому, так, мир. І я люблю чай, — беру чашку з чаєм і роблю ковток. 

— От і добре, що ми порозумілися. Я теж люблю чай більше, ніж каву, — всміхається і забирає чашку собі. Поки робить ковток, дивиться на мене, очей не зводить.

А я гублюся під таким пильним поглядом.

— А ти дійсно любиш вишневий сік чи вигадала? — віддає чашку мені, як ні в чому не бувало.

— Дійсно люблю. 

— А ти б дійсно пішов в магазин? — примружую хитро очі і дивлюсь на Давида.

— Я і зараз можу сходити, якщо хочеш.

— Та ні, не треба, — кажу з усмішкою та ніяковію.

— То ми будемо отак стояти та пити чай в загальному коридорі? — з цікавістю питає. До чого це він? Напрошується у гості чи що?

— Ні. Вибач, та мені треба прибрати воду. Дякую за чай, — простягаю йому кружку і беруся за ручку дверей, щоб їх зачинити.

— Я допоможу, згода?

Ця людина не припиняє мене дивувати.

— Ми ж сусіди, а добрі сусіди допомагають одне одному. А ще я відчуваю провину. Так що заперечень не приймається, — у його голосі звучить твердість, тож я просто здаюсь.

Гаразд. Сперечатися не хочеться. Та й втомилася я. Допомога не буває зайвою. В чотири руки робота пішла набагато швидше. Менш ніж за годину підлога стала сухою, меблі перемістилися з коридору до вітальні, а килимок занесений і покладений у ванну, щоб стікав. Поки прибирали, я весь час підглядала за Давидом і думала, з якого дива він залишив свою кралю саму і прийшов сюди, до мене? У чому підступ? Невже боїться, що я подам на нього до суду? Що з ним не так? Не вірю, що він такий чуйний і добрий. Не довіряю я чоловікам.

— Ну, от і все. Чисто і сухо. Не так, як було, до потопу, але вже краще, — каже Давид і заправляє пасма за вуха, а потім витирає руки у рушник.

— Дякую за допомогу, — беру телефон, щоб подивитися котра година. Майже одинадцята. Пізно то як. У цей час я б мала вже ніжитися у ліжечку і гортати стрічку новин в Інтернеті. — От халепа!

— Що таке?

— У мене батарея майже розрядилася. Десять відсотків залишилося, — скрушно зітхаю. — Світла немає, зарядити ніде. А мені завтра на роботу. Без будильника я точно просплю.

— Ходімо, — Давид бере мене за руку.

— Куди? — здивовано дивлюсь на його обличчя, яке у світлі ліхтаря віддає блакиттю.

— Ходімо кажу, — розвертається до виходу. Тягне легенько за собою і я підкоряюся.

Слідую за ним мовчки й дивуюся, що навіть не пручаюся. Просто слухняно роблю те, що він каже. Що це зі мною?

Виходимо з квартири й тільки коли починаємо підійматися сходами, розумію, що ми йдемо до нього.

— Чекай, — стаю між поверхами. Давид зупиняється на другій сходинці і здається ще вищим, ніж він є. — Сумніваюся, що це хороша ідея.