Глава 3 “Вибачення”

Давид

Підіймаюсь сходами в глибокому замислені. Мені є над чим подумати. Я, звісно, не ханжа й обожнюю флірт з дівчатами, але випадок зі Сніжаною чомусь бентежить. Той поцілунок мене спантеличив. Змішані відчуття. Не дуже розумію, чому я поліз цілуватися з нею. І що саме цікаве — вона не пручалася, а відповіла на поцілунок. Прикол в тому, що мені сподобалось. А саме прикольне, так це те, що у мене в ліжку Аліна.

Відволікаюсь від роздумів на звук. Двері навпроти моєї квартири відчинилися і звідти виходить старшого віку жінка. Пані у білій блузці і стриманій чорній спідниці застигає на порозі, дивлячись на мене здивовано. Рудий песик поруч з її ногами виляє хвостиком і радіє можливості піти на прогулянку.

— Добрий вечір, — кажу на автоматі та всміхаюсь до сусідки. Лишень кілька секунд потому, по здивованим круглим очам старенької дами розумію, як це абсурдно виглядає: чувак в трусах з усмішкою на обличчі вітається з нею. Хто я, на її думку: маніяк чи божевільний?

— Зовсім з глузду з’їхала ця молодь, — бурчить жіночка і притримуючи собачку на повідку ближче до себе, проходить повз мене і йде сходами до низу. — Посміховисько, — чую вже з першого поверху її голос.

От дідько! Тепер сусіди будуть думати, що я псих і збоченець. Чудово!

Заходжу у квартиру, зачиняю за собою двері. Тиша. Йду до ванної, вдягаю футболку і спортивні. Досить вже з мене вештатися голяка. Треба розв’язувати проблему з водою і телефонувати до аварійної сантехнічної служби. Тільки от номеру в мене немає. Скоріш за все, трубу прорвало між поверхами. А перекрити воду зможуть тільки вони.

В кухні знаходжу свій мобільний. Серед останніх набраних номерів знаходжу номер Санька і кидаю йому виклик. За кілька хвилин чую в динаміку знайомий голос.

— Дев, здоров, друзяко!

— Привіт, Сань. Чуєш, маю проблеми. Я тут сусідів заливаю, а номер до комунальної служби не маю. Можливо, ти знаєш?

— Е-е-е, нє, сорян, брат. Не в курсі.

— А взнати можеш? Маєш в кого?

— Хіба мамі подзвоню. Вона в мене знає все, — весело каже друг. — Як ти, до речі?

— Та все ок. Слухай, давай-но ти мені спочатку номер нарішаєш, а потім поговоримо? В мене сусіди плавають, а я ні чим допомогти не можу.

— Гаразд, не питання, бро. Як тільки взнаю щось — наберу.

— Ок. На зв’язку.

Даю відбій і відкладаю телефон на тумбу.

Так. Одне питання наче вирішено. Принаймні буде вирішено незабаром. Саньок — людина слова. Ще ніколи мене не підводив.

Потрібно ванну привести до ладу. Раптом сантехнікам знадобиться дістатися до труб, а там безлад і речі Аліни по всій кімнаті? Йду до ванної, збираю її одяг і несу в кімнату. Кладу його на край ліжка, сам сідаю поруч. Вмикаю лампу на приліжковій тумбі. Кімнату осяює м’яке приглушене світло. Дивлюся на дівочий стан під тонкою ковдрою. Красиві згини тіла вкриті білою постіллю, чорне волосся недбало розсипалося по подушці. Декілька секунд дивлюся на її кругле обличчя, на маленький пухкий ротик, на довгі нарощені вії. Не хочеться її будити, але…

— Ей, Аліно, — торкаюся її плеча. — Аліно, прокинься.

— М-м-м, — ледве чутно промовляє. Неохоче розплющує очі і солодко позіхає. — В чому права, Дев? Яка година?

— Майже дев’ята.

— Ранку? — Аліна підтягується на ліктях і впирається на спинку ліжка.

— Ні, вечора.

— А навіщо ти мене тоді розбудив? Ми кудись йдемо? — всміхається і кокетлива усмішка з’являється на сонному обличчі.

Стискаю губи і проводжу долонею по волоссю, прибираючи його до потилиці.

— Мені треба, щоб ти пішла, — кажу болісну правду. Знаю, що після цих слів буде скандал, але я вже все вирішив.

Аліна хмуриться і розгублено дивиться на мене.

— Ти мене виганяєш?

— Не сприймай це так. Просто я хочу побути один. Відпочити з дороги.

— Відпочити кажеш?! — обурюється і злі іскри запалюються в її очах. — А зі мною ти чим займався? Не відпочивав?! Сучий ти сину! Я думала, що ти хочеш повернути мене, а ти гад, просто скористався мною?!

— Аліно, не вигадуй. Я нічого тобі не обіцяв. Прошу, вгамуйся.

— Ну ти і скотина, Славський! — кричить.

— Аліно, будь ласка, не влаштовуй сцен. Ось твій одяг, — простягаю їй.

— Придурок! — шарпає злісно і різко відгортає ковдру. Її оголеність чомусь не вабить.

Встаю і йду до вікна. Дивлюся на вечірнє місто, що готується до сну.

Знав, що так буде. Ще до того, як домовився з Аліною про зустріч. Вона наполягала на зустрічі, як тільки їй стало відомо про моє повернення. Знав, що ця зустріч буде першою і останньою. Але погодився.

— Вибач, — кажу і обертаюся. Спостерігаю, як вона нервово зачісує волосся і мовчки взувається.

— Запхай своє “вибач” коту під хвіст! — розвертається і йде на вихід, на прощання смачно грюкнувши дверима.

Роблю глибокий вдих, потираю ззаду шию рукою. Неприємно і гидко на душі. Але це все одно мало статися. “Не тепер, так в четвер”, як то кажуть. Не варто давати Аліні марних надій щодо себе. Перебіситься та й заспокоїться.

Мою увагу привертає телефонний дзвінок. На екрані — фотка Санька.

— Ну, які успіхи? — питаю одразу.

— Записуй номер, — відповідає друг і диктує.

— Дякую. З мене пиво, — жартую, бо знаю, що Саньок не п’є.

— Краще кава. Італійська, — натякає він.

— Без питань, друже. Як щодо завтра?

— Зідзвонимось. Все, давай, до зв’язку.

Закінчую розмову й одразу набираю аварійку. Поки чекаю на сантехніків, прибираю порожню пляшку з-під шампанського, мию келихи, викидаю в сміття коробку від цукерків, піци та суші. За десять хвилин лунає дзвінок і йду відчиняти двері.

— Добрий вечір! То у вас прорив? — на порозі стоїть вусатий чоловік років п'ятдесяти у трохи засмальцьованій уніформі. На скронях вже блищить сивина, а на обличчі якесь невдоволення.

— Так, у мене. Добрий вечір, — здоровкаюсь за руку. — Але у мене наче нічого, сухо.