Глава 2 “Сусідські пригоди”

Давид

Переліт та різниця в часі завжди виснажують. Але якщо ти повертаєшся додому, то втома майже не відчувається. Рідний край наповнює енергією. Живить.

Я — вдома. А вдома завжди краще. Поки не переконаєшся — не знатимеш, як щемить серце і співає душа при виді знайомих вулиць і звичних пейзажів. Тут все рідне, все своє. Хоч мене й не було понад рік, але відчуття такі, наче я нікуди й не їздив. Наче й не було цього року на чужині. Дивні відчуття. Мінус один рік життя, а душа не відчуває. Бо тішиться й радіє, що повернувся.

Крізь сон продирається гучний звук. Не одразу розумію, де я і що саме мене розбудило. Розплющую очі, але це нічого не дає. Свідомість плутається й бореться із сонливістю. В приміщенні темно. І якби не грюкіт, то було б ще й тихо.

Підводжуся з ліжка, деякий час сиджу, сонно й мляво міркую, хто б це мій бути? Я ні на кого не чекаю. Може, Саньок приперся? Я ж тільки йому написав, що повертаюся. Але ми на завтра домовились про зустріч.

Ну, звісно! Аліна ж могла розтрубити. Вона ще та балакуха. Озираюся й вдивляюся в обриси її тіла на ліжку. Спить чи ні? Не важливо. Треба двері відчинити, бо точно її той грюкіт розбудить.

Встаю, запихаю ноги в шльопанці й навпомацки йду в коридор, вмикаю там світло. Заходжу у ванну, натягую спіднє і вже тоді йду відчиняти двері.

Овва! І хто це тут у нас такий миленький?

Незнайомка, побачивши мене, на мить зависає і здивовано дивиться карими очима. Користуюся її розгубленістю, й сам роздивляюся красуню. Бузкова блузка і блакитні джинси ідеально лежать на стрункій фігурці. Майже непомітний макіяж підкреслює природну красу. Симпатична.

Широкі очі в пухнастих віях блукають по моєму тілу і тільки тепер усвідомлюю, що вийшов до неї у самих трусах. Прикольно. Що ж, вже як є. Я маю чим похизуватися. Заняття спортом не пройшли повз. І судячи із захопленого погляду незнайомки, вона оцінила.

Хочу всміхнутися від її реакції, але стримуюсь.

Цікаво, хто вона і чого прийшла?

— Що сталося? — запитую з цікавості. Щоб так нахабно грюкати у двері треба мати поважну причину. — Пожежа чи що? — позіхаю.

Я ні чорта не виспався. Ще й Аліна виснажила, всі соки з мене випила. Аж до ранку кохалися. Вже й забув, яка вона гаряча в ліжку.

Дівчина кліпає кілька разів, потім удає, наче замислилася. Кого вона тут хоче обдурити: мене чи себе?

— Я вся мокра через вас, — каже на видиху, а я ледь стримуюся, щоб не розреготатися.

Хмикаю лишень, всміхаюся. Бачу, що дівчина нервується. І її слова цьому підтвердження.

— Таке буває. Я подобаюся дівчатам, — іронічно відповідаю і спираюся плечем в одвірок.

— В мене тече, розумієте?! — помітно злитися і її щоки заливає рум’янець.

— Це природно і немає чому соромитися.

Мені все більше подобається ця розмова. І незнайомка також. Вирішую ще трішки покепкувати з неї. Її реакція така класна і природна, що заворожує. Давно не зустрічав таких простих дівчат.

Наші погляди зустрічаються і вона знову червоніє й соромиться. Пригладжує долонею каштанове волосся. Воно у неї струмениться і лягає нижче плечей. Мавка лісова, чесне слово.

— Годі! — несподівано підвищує голос, який луною котиться по сходовому майданчику. Чого це вона? Бракувало, щоб ще сусіди позбігались на її крик.

А я ще й досі не знаю, хто ця дівчина і що їй від мене потрібно.

— Ви…

— Можна на “ти”.

— Окей. Ти…

— Давид, — перебиваю. Вона дивиться на мене і явно не розуміє, до чого я це сказав. — Мене Давид звати, — уточнюю.

— Гаразд, Давиде…

— А тебе як звати?

— Мене… — вкотре губиться. — Я… мене — Сніжана.

— Дуже красиве ім’я. Сніжана, — смакую на вустах її ім’я. Дуже рідкісне. Ніколи не знав дівчат, яких би так звали. — Як і ти, до речі, — констатую факт.

Замовкає. І я мовчу. Насолоджуюсь ефектом.

— Дякую за комплімент, звісно. Але ти…ви мене заливаєте. В мене вся квартира плаває!

Он воно що!

Так ця красуня — моя сусідка знизу?! Який приємний сюрприз.

— Не може такого бути, — спокійно відповідаю. Я хоч і сонний, але добре пам’ятаю, що у ванній нічого не плавало і підлога без води. — В мене все сухо. Вода не шумить. Чуєш?

Сніжана обурюється, намагається довести, що я помиляюся. Як доказ — показує на мокрі кеди. Але звідки мені знати, чому вони у неї мокрі? Так і кажу їй.

— Знаєте що?! Ви таким телепнем народилися чи життя зробило?

Я навіть не встигаю отямитися і відреагувати на її тонкий підкол, як вона опиняється у квартирі й зухвало зазирає у ванну.

Спостерігаю за непроханою гостею і паралельно дивлюсь до кімнати. Тільки б Аліна не прокинулася. До повного щастя бракує ще і її. Але дівчина надовго не затримується. Тягне мене за руку і сам не розумію чому, але я не опираюся. Йду за нею, начхавши на свій зовнішній вигляд.

— Ну? — в її голосі звучить тріумф перемоги, коли ми опиняємося в її квартирі, а мої ноги занурюються в прохолодну воду. — Я тобі довела, що не брешу і нічого не вигадала?!

— Дивно… Треба з’ясувати в чому причина. Але ж тут нічого не видно.

— Зараз увімкну світло, — каже і йде до вітальні.

— Чекай! Не треба! — встигаю вигукнути й поспішаю за нею.

— Ой, та відстань ти! Теж мені командир! Я у себе вдома буду робити, все, що… — клацає на вимикач.

Вона що, не знає про коротке замикання?! От дурне дівчисько! Яскравий спалах світла, іскри з люстри попід стелею, а далі - гучний ляскіт. Все, як в уповільненому відео. Бачу, як Сніжану відкидає на підлогу й вона падає на спину.

— Твою ж…! — кидаюся до неї. — Агов! Сніжано!

Трясу її за плечі, але вона не приходить до тями.

Чорт. Чорт! Чорт!!!

Що робити?!

Моментально згадую про порятунок за допомогою дихання в рот в рот. Бачив таке на Ютубі. Заправляю собі волосся за вуха і нахиляюся. Чесно, не знаю як це правильно робити, але треба спробувати.