Глава 1 “Блакитні очі”

Сніжана

— Замовкни! Я не хочу тебе слухати!

— Відчепися від мене, чуєш!

Озираюся довкола. Навіть крізь музику в навушниках чутно крики і відбірну лайку. Одразу знаходжу столик, за яким парочка закоханих вирішила з’ясувати стосунки.

Зупиняю погляд на них. Емоції у цих двох зашкалюють. Дівчина активно жестикулює, хлопець кричить на неї, намагається схопити за лікоть, але та відштовхує його від себе. Всі відвідувачі наче забули, навіщо прийшли у кафе. Всі зосереджені і слідкують за подіями. Наче у кіно.

Кілька секунд і я спостерігаю за закоханими. Дивно це мені. Як вони не соромляться людей довкола? Не хотіла б я такої любові, де тебе обзивають… Ой, навіть слухати не хочеться. На долю секунди перед очима з’являються спогади про Назара й одразу біль на душі колить голкою. 

Запихаю навушник назад у вухо і роблю звук гучніше. Спробую заглушити власний біль і крики за сусіднім столиком гучною піснею. Та навіть попри голос співачки чутно обурені вигуки дівчини. Ні, так діло не піде. Зосередитися мені не вдасться.

Збираю ноутбук в сумку і залишаю гроші за каву на столику.

На виході озираюся на дівчину і хлопця, які продовжують лаятися одне з одним. І знову в мені виникає непорозуміння таких от стосунків і поведінки.

Виходжу з кафешки і вирішую пройти декілька кварталів пішки. Потрібно відновити душевний спокій і вгамувати розбурхані спогади.

Прохолодний вітерець пестить обличчя, але несамовито куйовдить довге волосся. На сонці воно блищить міддю, хоча я ніколи його не фарбувала. Каштановий — мій рідний колір. Не люблю вітер саме через те, що волосся страшенно заплутується. І резинки немає при собі, щоб зібрати його в хвостик. Гаразд, нехай.

Поки йду вулицею, в думках все ще стоїть образ тих двох з кафе. Ніяк не можу позбутися його. Стосунки… Їх я уникаю навмисно. Самотність для мене не тягар, а навпаки — порятунок. Свідомий вибір.

Хіба що деколи виникає дивне відчуття. Мене оточує тисячі людей, вони сміються, розмовляють, спілкуються. В колі колег по роботі, на тренуванні у фітнес-центрі, з чашкою кави в паперовому стаканчику в парку… А я наче квітка серед пустелі.

Ні, я не скаржуся. Я задоволена тим, як живу. Принаймні отаких розборок, як я оце спостерігала, мені точно не потрібно. Напевно, стосунки з чоловіками — не моє. Особливо після Назара.

Зітхаю.

Все, час додому. Немає настрою для прогулянок. Та й сутеніти почало.

Звертаю за ріг і йду у напрямку до метро. Так буде швидше, ніж на маршрутці. Прохолода підземки змушує здригнутися. Ескалатор спускає вглиб, а в мені першими весняними паростками пробиваються спогади про Назара. Ну, от навіщо саме зараз?! Мрію, коли настане день і я без розпачу і образи буду згадувати час, проведений з ним. Перше враження завжди помилкове…

Роблю глибокий вдих. Зосереджуюсь на людях, що спокійно їдуть рухливими східцями. Всі заглиблені у свої думки. Цікаво, чи є серед них такі ж, як я? Ті, що тікають від минулого і прагнуть самотності?

Потяг швидко довозить мене до моєї станції. Гомін голосів і шум автомобілів залітає у відкриті двері. Виходжу на вулицю і на душі стає веселіше. Вже стемніло. Світло ліхтарів підбадьорює, немов просить не втрачати надію у краще. Легка усмішка торкається губ. Не подобається мені, як гнітюче на мене діє метро.

На світлофорі чекаю зелений і швидким кроком, разом із натовпом, крокую “зеброю” на інший бік вулиці.

Будинок, в якому я орендую квартиру, майорить червоною цеглою на всю вулицю. Далеко йти не треба, всього кілька метрів. Коли шукала житло, обирала саме близьке розташування до метро і зупинки автобусів. А ще я не люблю спальні райони. Я хоч і прагну самотності, але не до такого ступеня, щоб жити наче Робінзон Крузо. Той і те мав свою П’ятницю.

На ходу виймаю ключі з сумочки. За звичкою дивлюся на свої вікна. Тільки у мене темно. Дивно, що у квартирі наді мною світиться слабке світло. Я думала, що там ніхто не живе. Ні разу не чула жодного звуку звідти. Можливо, господарі просто вирішили перевірити чи все нормально? Зрештою, мені яке до того діло?

Долаю кілька сходинок на ґанку і от я вже біля своїх дверей. Зручно жити на першому поверсі.

Відчиняю двері і заходжу в темряву. Роблю крок і зупиняюся. Слух одразу вловлює звук, якого б не мало бути. Світло з загального коридору слабо освітлює мене зі спини. Кілька секунд стою на місці. Прислуховуюся і розумію, що це дзюркоче вода і тече мені на голову! А ще в мене мокрі ноги!

Прекрасно! Просто прекрасно! Мене затопили сусіди зверху!

Так ось чому в них світиться! Вирішили швиденько прибрати і по-тихому звалити?! Нічого не вийде!

Розвертаюся і лечу сходами на верх. Кеди набрали води і залишають по собі калюжі. Стискаю кулаки від злості. Мої улюблені білі кеди! Тепер їм хана.

Стукаю сусіду наді мною у двері. Чекати спокійно не виходить, крокую туди-сюди від напруження. Але ніхто не поспішає відчиняти. На цей раз вже не стукаю — гримаю.

— Що сталося?

Чую позаду себе голос і обертаюся. На порозі стоїть напівоголений хлопець, в самих лишень боксерах і допитливо дивиться на мене. Погляд мимоволі ковзає по стрункому чоловічому тілі, по рельєфу накачаних м’язів. Забуваю на мить, чому я тут.

— Пожежа чи що? — позіхає. Вигляд у нього сонний.

Приходжу до тями, кліпаю кілька разів. Потираю пальцями чоло. Нехай краще думає, що я замислилася, а не втратила дар мови від побаченого.

— Я вся мокра через вас, — кажу перше, що приходить в голову.

Хлопець хмикає і на вустах одразу грає лукава усмішка.

— Таке буває. Я подобаюся дівчатам, — іронічно відповідає і спирається плечем в одвірок.

І що я таке щойно сказала?! Це ж явно не те, що треба!

— В мене тече, розумієте?! — починаю злитися сама на себе. Відчуваю, як спалахнули щоки.

— Це природно і немає чому соромитися.

Трясця! Він явно з мене кепкує. А мій мозок втратив зв’язок з язиком і я лепечу якісь дурниці.