Глава 6. ДРУГА РОЗПОВІДЬ КАПІТАНА

День за днем плисти океаном — не така вже й весела справа. Навколо лише вода, навіть погляд ні на чому зупинити. Тому колоб’ята кожного дня нетерпляче чекали вечері, після якої вони з насолодою слухали розповіді капітана Манго-Банго.

Це сталося багато років тому, далеко-далеко в Мунійському океані, на острові Рожевих Бурунів.

Ми вже тиждень жили на цьому клаптикові землі, чекаючи, поки капітан домовиться з місцевими жителями про покупку в них трьох мішків рожевих водоростей. Ці рослини вкривають усе дно біля узбережжя цього острова, і саме завдяки цьому прибій завжди здається яскраво рожевим. Нажаль, такі водорості можна знайти лише тут. А оскільки красуні в багатьох країнах страшенно полюбляють фарбувати своє волосся у цей неповторний рожевий колір, віддаючи за фарбу чималі гроші, капітан був вимушений розмовляти і торгуватися з аборигенами тижнями, інакше вони ні за які гроші не погоджувалися віддати свій рідкісний товар. Гості рідко навідувалися у такий віддалений куточок океану, тому допитливі туземці використовували кожну можливість щонайдовше затримати моряків у себе.

І ось, нудьгуючи, ми з моїм другом моряком, вирішили вилізти на найвищу гору острова, щоб звідти помилуватися прекрасним рожевим відпливом. Дорого була легкою, скелі були вкриті м’яким мохом та невеликими кущиками, тримаючись за які ми досить швидко видряпалися на самісіньку верхівку гори. Дув легкий вітерець, яскраве сонце палало на обрії, ховаючись у морську глибінь, а рожеві хвилі шумно розбивалися об гострі скелі, перетворюючись на пухнасту рожеву піну, клапті якої піднімалися вітром і злітали високо в небо. Ми сиділи на самісінькому краї глибокого урвища, коли раптом мій друг помітив внизу у хвилях якусь цяточку, що час від часу піднімалася над хвилями, знов і знов пірнаючи вглиб. Я змалку мав дуже гострий зір, тому відразу зрозумів, що це хтось з останніх сил намагається виплисти на берег, але сильні хвилі і гостре каміння заважають йому це зробити.

Ми з другом перезирнулись, і чимдуж кинулися спускатися донизу. Ледь не поламавши собі руки та ноги, за лічені хвилини ми вже були на короткому пляжі, до якого і намагався дістатися невідомий пловець. Маю сказати, що ми з моїм другом були найкращими пловцями свого міста, тому не роздумуючи кинулися в воду та витягли втомленого моряка (а це був, безсумнівно, саме моряк) на берег. Поки він, широко розкинувши руки і голосно дихаючи, насолоджувався неочікуваним порятунком, ми мали змогу його добре роздивитися. Одягнутий пловець був лише у білі коротенькі штанці та блакитну морську кофтинку. Його шкіра була ніжного шоколадного кольору, хоча й роз’їдена солоною водою океану. Невідомо, якого кольору було раніше волосся моряка, бо тепер воно стало яскраво рожевим, що викликало в нас недоречну усмішку при кожному погляді.

Через деякий час моряк відкрив очі, які виявилися яскраво брунатними, спробував посміхнутися, і вимовив:

• Ца, гра-ца…

Хоча ми не розуміли цієї дивної цокаючої мови, але мабуть, це було «дякую». Дивний пловець усю дорогу до корабля, яку він мужньо здолав, спираючись на наші плечі, намагався щось швидко цокотіти, але крім вже знайомого «ца» ми не второпали більш ані слова.

На кораблі лікар змастив поранену шкіру гостя спеціальною маззю, потім його нагодували, переодягли та поклали відпочивати. Дивний моряк проспав цілий день та ще півдня, а коли нарешті він зайшов до кают-компанії, то подивитись на нього зібралася уся команда. Нажаль, жоден з наших друзів, навіть найдосвідченіші моряки, не знав ані слова тієї дивної мови, якою швидко-швидко цокотів наш несподіваний знайомий. Єдине, що нам вдалося зрозуміти, що звуть його Кльоц Вац, і що живе він на одному з десятка маленьких островів, які навіть не мали назви, але були позначені на нашій морській карті. Оскільки капітан нарешті домовився з аборигенами, а наш шлях все одно пролягав не так далеко від цього архіпелагу, капітан зголосився допомогти дивом врятованому морякові та відвезти його додому.

На шляху до острова Кльоц Вац потоваришував з усією командою. Він був дуже щирий, веселий та кмітливий. Через тиждень він вже вивчив багато слів і досить впевнено цокав: «Цякую», «Цобри дець».

Нарешті ми приплили до рідного острова Кльоца. На березі його зустрічало декілька десятків таких само шоколадних створінь, серед яких виділявся один великий, гарно вдягнутий, що першим кинувся обнімати Кльоц Ваца.

Ми терпляче дочекалися, поки вгамуються пристрасті, і Кльоц Вац разом зі своїми одноплемінниками звернув увагу на нашу команду, що вже в повному складі спустилася на берег. Виявилося, що серед тубільців є декілька, які трохи розуміють нашу мову, тому хоч і не без труднощів, але ми все ж дізналися наступне.

Кльоц Вац був єдиним сином короля кльоцунів (так називали вони свій народ) і успішним купцем. Під час нападу піратів на його корабель він чудом врятувався, хоча і втратив увесь свій крам. Декілька днів він плив океаном і, мабуть, таки б загинув, вже майже діставшись острова, якби не ми з другом.

Король щедро винагородив нас та нашу команду, завантажив повний трюм смачної їжі, та з почестями відправив наш корабель продовжувати плавання. А острів кльоцунів, що не мав назви на карті, ми назвали на честь врятованого нами моряка — Острів Кльоц.