14

— Ото вам несолодко довелося! — сказав Олесь, піднявши очі від сторінок роману.

 — Ага, я дійсно перекинула тарілку супу, сама не знаю, чому. На щастя, не на шефа, а лише на килим у вітальні…

 — І як зреагував Метельський?

 — А, нормально! — махнула рукою дівчина. — Дістав з комірчини миючий пилесос і сам усе прибрав. І сказав, що буде їсти на кухні, бо не любить усіх цих церемоній. 

 — А сцена з його подружкою? Вона дійсно наказала вам знімати з неї чоботи?

 — Мієчка? Не смішіть мене, то ж божа кульбабка! Я не розумію, навіщо Арсеній вирішив у своїй книзі перетворити її на секс-бомбу. Можливо, в ньому заговорило честолюбство? Мовляв, якщо герой такий крутий, то й коханка в нього має бути найвищого ґатунку!

 — А ця… як ви її назвали… Мієчка — не така?

 — О, вона його колега, теж письменниця, — Зоряна весело засміялася, закинувши ногу на ногу. — Так само схиблена на тому, щоб написати бестселлер. Вони десь здибалися на якійсь їхній письменницькій тусівці і вирішили написати разом роман. У співавторстві, розумієте?

Олесь кивнув:

 — І як, написали?

 — Та де там! Лише кілька розділів, бо виходило, як у тій приказці: “хто в ліс, а хто по дрова”. Мія ( її справжнє ім’я Соломія) — любить писати в жанрі фентезі. У неї що не головний герой — то якийсь вампір або перевертень. Ви “Сутінки” бачили?

 — Лише чув про цей фільм.

 — Ну. ви не багато втратили. Так от у Мії всі історії схожі. як дві краплі води — про кохання героїні із якоюсь потойбічною нечистю. А Метельський, він більше писав трилери, бойовики різні. То вони пробували по-всякому — спершу Арсеній писав бойові сцени, а Мія — любовні, потім не могли все те стулити докупи. Далі взялися просто писати кожен по розділу. Один розділ він, другий — вона. Так мало не билися, бо, до прикладу, Мія привела свою героїню в ресторан із черговим посланцем зла, уже в них шури-мури, до ліжка доходить… А Арсеній бац! — і в наступному розділі наганяє повен ресторан бандитів і влаштовує перестрілки з погонями! 

 — Мабуть, у них і в реальному житті щось таке було?

 — Не потрібно бути детективом, щоб здогадатися, — хмикнула Зоряна.  — Мія має на мого господаря великі плани… як там говорять? А, згадала — матримоніальні! Заміж за нього хоче, одним словом! 

 — А він?

 — А він мовчить! Не каже ані “так”, ані “ні”. Взагалі, вдає, що вони з Мієчкою кращі друзі, а що іноді ділять ліжко, то це теж чисто по-дружньому...

 — А що там з Орестом? 

 — Яким Орестом? — Зоряна поглянула на нього нерозуміюче, та потім вдарила себе по чолі. — Ото я роззява! Це той, що садівник? Увага, тут починається найцікавіше! Бо не існує ніякого Ореста!

 — Щось я нічого не розумію, — кліпнув Олесь. — У книзі ж є? А, як я зрозумів, у нього всі герої мають реальних прототипів?

 — Саме так! Але ви прочитайте до кінця, там вже небагато залишилося, а тоді я все для вас проясню! 

Олесь побачив, що й справді у нього в руках залишилося всього кілька друкованих аркушів. Відразу ж почав читати, бо його підганяла невгамовна цікавість...

***

Коли Уляна прокинулася, за вікном уже світило сонце. Похапцем кинулася вмиватись та одягатись, адже треба було подати господареві сніданок.  Лаяла сама себе, що не встановила на телефоні будильник.

Вийшовши на кухню, побачила, що Родіон уже сам робить собі каву в кавоварці.

 — Ой, вибачте! — вигукнула Уляна. — Дозвольте, я приготую вам тости!

 — Доброго ранку! — привітався Родіон, наче вчора нічого й не трапилося. — Так, зроби, будь ласка, тости. І ще подай до них фуа-гра, там на нижній поличці холодильника, в такій маленькій скляній баночці. 

Він забрав чашку з кавою і подався до вітальні.

Цікаво, де була Мішель? Якби вона снідала з ним, то він би зробив дві кави. Мабуть, уже поїхала додому? Чи досі спить?

Втім, Уляні не було коли розмірковувати, вона швиденько підсмажила тости і почала шукати на нижній поличці величезного, під стелю, холодильника те саме фуа-гра. Але нічого з такою назвою серед консервів не знайшлося. 

Раптом їй перехопило дихання. О, ні, тільки не це!

Дівчина підбігла до відра зі сміттям і дістала звідти порожню скляну баночку, яка лежала з самого верху. На ній вона прочитала слова, що їх тільки-но почула від Родіона. Виходить, Уляна вчора з’їла ту страву, яку господар побажав сьогодні на сніданок…

Ну чому їй так катастрофічно не щастить? Але робити було нічого, вона прихопила першу-ліпшу баночку ( здається, то була печінка тріски), відкрила її і акуратно виклала вміст на маленьку тарілку, додавши виделку і ніж, потім поставила на тацю разом із тарілкою з тостами і поспішила до вітальні. Цього разу вже йшла обережно і дивилася під ноги, щоб не впасти.

Поставила сніданок перед господарем, котрий, як завжди, читав щось у ноутбуці.

 — Смачного, — сказала несміливо і відійшла вбік, щоб не стояти над головою. Вона не знала, чи тепер має йти на кухню, чи почекати, поки господар сам її відпустить?

Родіон взяв тост і збирався намастити його паштетом, але його рука з ножем зависла над тарілкою.

 — Здається, я просив фуа-гра, — зауважив він.

 — О, вибачте, але я  його не знайшла,  — випалила Уляна. Їй хотілося заплющити очі і втекти звідси чим подалі, але вона продовжувала стояти, як укопана.

 — Звичайно, що ти його не знайшла, — насмішкувато сказав Родіон. — Бо сама вчора все  з’їла і баночку викинула у сміття.

 — Я не знала, — в Уляни, здавалося, от-от з очей бризнуть сльози. — Вибачте, будь ласка, пане Родіоне! Ви сказали, що я можу їсти все, що є в холодильнику. Я подумала, що це звичайний паштет, такий, що в супермаркеті двадцять гривень коштує!

 — Угу, угу, — Родіон допив каву і уважно подивився на неї. — Та що це я, можеш їсти все, що тільки захочеш. Рекомендую ще чорну ікру, дуже поживно!

Уляна не могла зрозуміти, чи він говорить серйозно, чи насміхається з неї.