10

— Як цікаво! — сказав Олесь уже не зі ввічливості, а цілком щиро. Він уперше за останній час зміг трохи відволіктися від гнітючих думок і почував себе набагато краще. Чи це була заслуга чудернацького роману, який він читав, чи руденької насмішкуватої дівчини, котра сиділа, зручно розкинувшись у кріслі, теж забувши про те, що зовсім недавно недавно сумувала і тривожилась. Вони почували себе в компанії один одного невимушено, як давні друзі, що зустрілися за філіжанкою кави. 

 — Правда? Вам подобається? — зраділа Зоряна. — Арсеній дуже талановитий! Ви не думайте, що він такий… недалекий…

 — Я й не думаю!

 — Ні, я знаю, що ви, читаючи цю книгу, в глибині душі знизуєте плечима: “Що це за мильна опера? Хіба чоловіку годиться про таке писати? Справжній письменник має займатися детективами, чи бойовиками там… “ Адже ви так подумали?

 — Ну, хіба з самого початку… Але потім мені стало цікаво. Думаю, ця книга матиме успіх!

 — Ага, у таких дурненьких провінціалок, як я, або у затурканих побутом домогосподарок, — трохи іронічно усміхнулася дівчина. — Це про них каже Арсеній: “Моя цільова аудиторія”. І він спеціально прибріхує, не дуже, але постійно. Бо те, що відбувалося насправді — на його думку, не викличе такого захвату, як уся ця мелодрама у дусі турецьких серіалів…

 — Але ж ви справді працювали в ресторані? — спитав Олесь.

 — Так, але я не була такою тюхтійкою, як ця Уляна. Я вміла за себе постояти! Через це мене й вигнали з роботи!

 — Співчуваю…

 — Та немає там чому співчувати! Робота дурна, господар — хитре стерво! Я сподобалася одному його корешу, то він сказав, що дає мені вихідний, аби я поїхала з тим дядечком у заміський котедж… ну ви, певно, здогадуєтесь, що ми там не зорями мали милуватися… Той багатій казав, що добре мені заплатить. Але він був такий старий і  гидкий… Та й взагалі, що я — шльондра? Я так і відрізала власнику ресторану: “Я наймалася до вас не для того, щоб спати з якимись дідуганами!” А він у відповідь: “Тоді тебе звільнено! Знайдуться більш поступливі на твоє місце!” Я розлютилася й  перекинула стіл, за яким сиділи ті двоє мудаків! Трах-бабах, усе вщент побилося, дідуган кричить, ногами тупає! Господар сказився, заявив : “Як не компенсуєш мені негайно вартість посуду і всіх напоїв-наїдків — здам тебе в поліцію. А там з такими хуліганками розмова коротка!”

 — І вам довелося заплатити?

 — Де там, у мене в кишені було двісті гривень. Зарплатню мали через три дні дати. Я кажу — немає в мене грошей. Він бере мобілку, збирається в поліцію дзвонити. Шум-гам, тарарам… І тут встає з-за сусіднього столика такий непримітний, звичайний собі чоловік і каже Миколі: “Скільки ця дівчина тобі винна? Я заплачу.” Дістав гаманець і розрахувався.

 — То був Метельський? — здогадався Олесь.

 — Атож, він. Ну, господар процідив мені крізь зуби, що мене звільнено, зарплати не буде, я можу котитися на всі чотири боки. І пішов. А я кажу Арсенію: “Я вам гроші поверну. Почекаєте трохи? Бо треба нову роботу знайти.” А він узяв і запропонував мені найнятися до нього секретаркою.

 — І ви погодилися?

 — А чом би й ні. Я дивлюся — чоловік серйозний. Хоча ви знаєте — я на таких надивилася, поки офіціанткою працювала: на вигляд респектабельний, а копнеш глибше — якийсь збоченець. Тому я йому зразу кажу — інтим не пропонувати! Можу прибирати, готувати, іншу якусь роботу виконувати, але на постільні утіхи не розраховуйте. Я дівчина порядна!

 — А він що відповів? — усміхнувся Олесь.

 — Подивився так здивовано і сказав: “А я й не сумніваюся у вашій порядності. Непорядну дівчину я б до себе й на поріг не пустив. Мені потрібна секретарка. А коханка в мене вже є..."

 — Отак одразу розставив крапки над “і”?

 — Ага. Ви читайте далі, там найцікавіше починається…

***

Коли Уляна вийшла з автівки, вона була вражена. Перед нею знаходився великий двоповерховий будинок, оточений розкішним садом. В саду навіть був справжнісінький басейн!

Подібні особняки вона до цього бачила лише у кіно.

— Тобі тут подобається? — дещо самовдоволено поцікавився Родіон.

— Так, — відповіла Уляся, мимоволі повертаючи голову в різні боки, щоб роздивитися кожну деталь ландшафту. Тут було багато квітів, високий паркан зсередини обвивали рослини, схожі на тропічні ліани, так що всюди буяла зелень, і не вірилося, що зовсім поруч знаходиться велике місто з його метушнею і заторами на дорогах 

Тихо дзюрчала вода у фонтані, що зображував статую Русалоньки, на деревах весело щебетали птахи. Десь віддалік дзижчала газонокосарка . Це була справжня ідилія розміреного сільського життя на лоні природи.

Родіон замкнув машину і, жестом звелівши дівчині йти за собою, піднявся на високий ґанок, який підтримували мармурові колони.

Вона думала, що зараз він дістане ключі, але двері виявилися відчиненими. Господар пропустив дівчину досередини, а тоді увійшов сам.

Опинившись у великому холлі, стіни якого були обшиті дерев'яними панелями, і саме приміщення нагадувало якесь швейцарське шале, а не скромний передпокій, дівчина швидко заходилася знімати кросівки.

— Не треба, — сказав Родіон. — Ходи поки так, а потім переодягнемося і перевзуєшся у речі, які я тобі дам.

Дівчина трохи збентежилася. Їй було незручно топтатися брудним взуттям по дорогому килиму, який виднівся далі в коридорі. Тому вона ретельно витерла ноги об килимок біля дверей.

Тим часом Родіон пройшов далі, відчиняючи все нові й нові двері, в яких можна було заблудитися з незвички.

— Оце кухня, — пояснював він. — Це вітальня. Це мій кабінет. Тут більярдна. Ось тут буде твоя кімната.

Він узяв дівчину за руку й завів до невеликої, але затишної кімнатки, де було ліжко, розсувна шафа, комод із дзеркалом над ним, письмовий стіл, крісло, на стіні висів невеликий телевізор.

— Тут поряд ванна кімната і санвузол, можеш ними користуватися, — заявив він.