9

Уляна так задумалася, що не зразу зрозуміла, що відбувається.  Лише коли поруч із лавкою, де вона сиділа й плакала, зупинилася дорога машина та відчинилися дверцята, вона підняла голову і здивовано поглянула наперед себе.

Очікувала, що просто зараз з автівки вийде якийсь пасажир, і вона рушить далі, але машина продовжувала стояти, і з неї ніхто не з’являвся.

 — Сідай, — раптом почула вона спокійний чоловічий голос, і не відразу усвідомила, що водій звертається саме до неї.

 — Ви мені? — перепитала, міцніше вхопивши свою сумку. Чоловікам вона з недавніх пір не довіряла і боялася їх.

 — А тут є ще хтось крім тебе? —  іронічно поцікавився незнайомець.  — Сідай же, швидко, тут не можна надовго зупинятися.

Вона з дитинства звикла підкорятися  таким рішучим, авторитарним командам.  Тому на автоматі підхопила сумку і сіла до салону. Чоловік простягнув руку і зачинив дверцята, а потім машина рушила з місця і виїхала на пожвавлений проспект.

Тільки тут Уляна збагнула, що дала маху. Якого біса вона сіла в машину до незнайомого чоловіка? Чи він її загіпнотизував? Все сталося так швидко і вона наче не усвідомлювала, що робить.

Тепер же в голові вихором понеслися панічні думки. А що, як це маніяк? Якийсь збоченець. вбивця? Полює на самотніх дівчат, завозить кудись до лісу, і…

Вона замружилася від страху та почала намацувати рукою кнопку, що розблоковувала дверцята. Готова була вистрибнути на ходу, незважаючи на те, що машина мчала досить швидко, і навколо була пожвавлена траса, так що, якби їй і вдалося вирватися з полону, вона неминуче ризикувала б опинитися під колесами іншого транспорту. 

Чоловік за кермом теж спостеріг її метання.

 — Не роби дурниць, — зауважив, поглядаючи в дзеркальце заднього виду. — Бо он та фура позаду від тебе мокрого місця не залишить.

 — А куди ви мене везете? — нарешті наважилася спитати дівчина. Її голос здався їй таким тоненьким і жалібним, неначе говорила не вона, а якась бідна сирітка з мультику.

 — До себе додому, — відповів незнайомець. — Але не смикайся так, нічого  страшного я з тобою не зроблю . Навпаки, хочу дати тобі роботу. Це ж тебе Коля сьогодні звільнив?

Миколою і справді звали колишнього Уляниного шефа. Але звідки цей чоловік знав про її існування і про те, що вона опинилася без роботи? Може, стежив за нею? Але це вже було схоже на якийсь шпигунський фільм. Кому вона потрібна — адже Уляна не спадкоємиця якогось багача і не публічна особа, щоб її отак викрадати?

 — Ми з ним сьогодні обідали, — тим часом  невимушено продовжував свою розповідь власник автівки. — Сиділи в кабінеті навпроти вікна, Коля поглянув і каже: “Звільнив сьогодні одну Маруську, криза надворі, треба економити. А вона он сидить на лавці і реве. Чи не дурепа? Може, думає, що я вийду з хлібом-сіллю її назад просити?”

Уляні стало образливо. Може, вона й справді  виглядає в очах цих багатіїв не надто розумною, але отак зневажливо говорити — це ж негарно і неввічливо.

Хотілося сказати щось таке, що б поставило цього типа на місце, але в голові у неї ніби замиготіла червона лампочка, пов’язана зі словом “робота”.

“Хоче запропонувати мені роботу? Якщо це друг власника ресторану, де я працювала, то може в нього теж якийсь подібний заклад? І я зможу туди влаштуватися? Але раптом це якийсь шахрай? Або взагалі сутенер? Завезе зараз до якогось борделю, ото й буде його обіцяна робота…”

 — Так, — видавила вона з себе. — Мене сьогодні звільнили. А вам теж посудомийка потрібна?

 — Ну, не тільки… — автівка звернула з яскраво освітленого шосе і поїхала якоюсь темною алеєю, що здалася Уляні дуже моторошною. Серце закалатало так, що здавалося  — от-от вискочить із грудей. Але чоловік не проявляв жодної агресії, не було схоже, що зараз він накинеться на неї і почне робити різні неподобства. 

 — Мені потрібна покоївка, — пояснив він. — Мав одну дівчину, але вона звільнилася. Вийшла заміж, і чоловік заборонив працювати на чужого дядю. В агентстві я шукати не хочу — пришлють якусь фіфу з  матримоніальними планами. Мені потрібна проста, скромна дівчина, така як ти. Ти ж скромна?

Тут він повернув голову і уважно подивився на неї, ніби на її чолі сподівався побачити печатку, що засвідчувала б цю чесноту. Уляна знітилася й опустила очі, дивлячись на свої коліна, обтягнуті старенькими джинсами. Але за ту мить, що їхні погляди зустрілися, вона встигла зауважити, що цей чоловік дуже привабливий. 

Він виглядав таким… доглянутим, сповненим лоску, впевненим у собі. Уляна здалося навіть, що вона вже десь його бачила — може, по телевізору чи в інтернеті? У нього було русяве волосся та сірі очі, які, здавалося, пронизували дівчину наскрізь. На вигляд йому було десь років тридцять п'ять. 

— До речі, я не відрекомендувався, — зауважив він. — Можеш звертатися до мене Родіон Васильович. А тебе як звуть?

— Уляна, — сказала вона, так само не підіймаючи очей.

— Гарне ім'я,  — похвалив він. — А хлопець у тебе є, Уляно?

Дівчина відчула, що червоніє.

— Немає, — пробурмотіла зовсім тихо.

— Добре, — хитнув головою Родіон Васильович. — Це дуже добре. Мене все влаштовує. Але зауваж, ти повинна будеш жити в моєму домі. Платитиму тобі… ну, для початку п'ятсот доларів у місяць. Влаштує?

Вона вражено мовчала. П'ятсот доларів — це великі гроші. Вистачить і на курси, теі ще залишиться чимало на прожиття. Втім, якщо він сказав, що Уляна має жити в його будинку, то вона зможе заощадити на оренді квартири.

Родіон  зрозумів її мовчанку по-своєму:

— Мало? — дещо невдоволено промовив він. — Ну добре, нехай буде сімсот, але це вже верхня межа. Більше не думай торгуватися.

— Спасибі, — тільки й змогла відповісти Уляна. Їй здалося, що вона спить і бачить сон, і вона злякалася, що раптом прокинеться — а все буде так, як і раніше, без цього чоловіка з його неймовірною пропозицією.

— Так, я згодна, — швидко додала вона, киваючи головою. — Мене все влаштовує.