8

— А тут що правда, а що вигадка, бо я вже заплутався? —  знизав плечима Олесь, підіймаючи голову від роздруківки. 

 — Про мою тітоньку правда, хоча звуть її зовсім по-іншому. Ох, вона така стара зануда, якби ви її бачили! А ще ж скупа-прескупа. І вона дійсно прилаштувала мене до ресторану, але не посудомийкою, слава тобі Господи! Я працювала там офіціанткою. І дійсно нагодився  хлопець, який за мною упадав, але він був рудий і обличчя все в прищах. Мав одну перевагу — київську прописку. В принципі, я могла вийти за нього заміж, стати столичною жителькою. Але він був таким же занудою, як і моя тітка. Хай їм грець обом!

 — І ви вибрали вашого письменника… — продовжив Олесь.

 — Нас зіштовхнула сама доля! — патетично підняла очі до неба Зоряна. — Але спершу я не планувала нічого такого. Не збиралася я бути секретаркою! Бачила себе лишень акторкою… Та ви читайте далі, там усе написано!

Олесь кивнув і знову заглибився в перипетії життя молодої провінціалки, яка вибудувала для себе грандіозні плани щодо підкорення столиці...

***

Так непомітно настав час, коли було потрібно складати іспити. Уляна добре підготувалася і була впевнена, що стане студенткою університету. 

Проте, коли після закінчення останнього вступного випробування дівчина підійшла до дошки оголошень, на якій були вивішені результати зі списками тих, хто пройшов за конкурсом, на свій превеликий жаль, вона не побачила власного імені! 

Переглянула ще раз — таки її там не було. Люди навколо сміялися, раділи, вітали новоспечених студентів, але дехто із невдах, так само, як Уляна, стояв і оплакував свою даремну мрію стати медиком.

Уляся повернулася додому в сльозах. Ще з порогу, побачивши її зарюмане обличчя, Маргарита Кирилівна зрозуміла, що саме сталося. Вона, якщо чесно, й не сподівалася на інший варіант розвитку подій. Просто вирішила дозволити племінниці самій набити собі гулі, бо так, на її думку, життєвий досвід набувається краще, ніж через настанови й напучування.

 — Ну що, а я ж тобі казала? — заявила вона. — У медичний так просто не всунешся. Треба або блат, або великі гроші! Ні, вона, бачите, вважала себе найрозумнішою! Тепер доведеться тобі, дорогенька, складати манатки та повертатися додому, у Мармуліївку. 

 — Я хочу залишитися в Києві, — несміливо сказала Уляна. — Робота в мене є, мені порадили записатися на курси при університеті, а хто відвідує курси, тому на наступний рік легше вступити…

 — Он як! І що ж це за курси? Сподіваюся, вони не вартують купу грошей?

Уляся опустила очі долу. Вона не знала, як повідомити тітоньці, що курси й справді не безкоштовні. Більше того, один місяць навчання коштуватиме стільки, скільки дівчина отримує за цей час, миючи посуд у ресторані.

 — Але в мене є робота… — прошепотіла Уляся. — І може, я знайду ще якусь…

 Маргарита Кирилівна не дала їй договорити:

 — Досить з мене твоїх витребеньок! — гримнула вона. — Зараз візьмеш свої документи і занесеш у ПТУ, що на сусідній вулиці. Там можна вивчитися на кухаря. А поскільки ти вже маєш протекцію у хорошому ресторані, то тебе туди братимуть на практику, а коли побачать, що з тебе буде толк, то потім, може, й на роботу влаштуєшся. Будеш добре заробляти, знімеш собі кімнату і залишиш мене у спокої. Ще спасибі скажеш, що направила на шлях істинний. Вийдеш заміж за того хлопця, що тебе з роботи підвозить. Він, здається, киянин, має квартиру. Будете як сир в маслі качатися. Чого тобі ще треба?

 — Але я не хочу бути кухарем, — несподівано для себе самої рішуче відповіла Уляна. — Я булу лікарем, чого б це мені не коштувало!

 — Ну тоді забирайся звідси! — розлютилася Маргарита Кирилівна, обурена такою чорною невдячністю. Вона схопила стару сумку і почала кидати туди Улясині речі. А поскільки таких було небагато, то збори не зайняли багато часу. — Все, мені набридло з тобою панькатися! Гроші в тебе на зворотню дорогу є, вчора платню отримала. Їдь додому! 

Уляна взяла сумку і попрямувала до виходу. Їй треба було, мабуть, поговорити з тіткою, перепросити її, і можливо, все й обійшлося б. Маргарита Кирилівна змінила б гнів на милість та дозволила залишитися в неї. Але образа перехопила горло, а гордість відібрала в дівчини мову.

Вона тільки почула, як вхідні двері голосно хряпнули за її спиною, зачиняючись. Шлях до відступу було відрізано, тепер доводилося пускатись у самостійне плавання…

***

Уляна дістала з кишені старенький кнопковий мобільник, придбаний у переході поблизу метро, та поглянула, котра година. Вона мала поспішати на роботу, аби сердитий ресторатор не вигнав її за запізнення. 

“Добре, зараз відпрацюю зміну, переночую на вокзалі, а завтра зранку буду шукати собі якусь кімнатку. І другу роботу”. — подумала дівчина.

Вона підхопила свою сумку і заскочила в маршрутку, котра саме під’їздила до зупинки.

***

Проте удача цього дня рішуче відвернулася від неї. На роботі їй сказали, що її послуг більше не потребують. Яка була цьому причина — дівчині не пояснили. Можливо, власник ресторану таки вирішив придбати машину для миття посуду і таким чином заощадити на тих копійках, які платив посудомийці. Однак дівчина опинилася на вулиці  без жодних перспектив для того, щоб у подальшому хоч якось “зачепитися” у великому місті.

Ні, звичайно, одна перспектива у неї була — вирушити на вокзал, сісти на потяг і повернутися до рідного села. Можливо, навіть їй вдасться влаштуватися на роботу у місцеву агрофірму. Але вона яскраво уявляла собі, як будуть дивитися на неї односельці та колишні однокласники, тицяючи пальцями: “Он пішла пані дохтур, та, що збиралась у Києві жити! Тільки вернулася назад, коровам хвости крутить!”

Ні, вона нізащо не поїде додому! Має ж бути якийсь вихід із цієї ситуації! Треба тільки заспокоїтися і все добре обміркувати!

Але зібратися з думками в Уляни не виходило. Сльози самі котилися по щоках, туманили зір, думки плуталися. Вона сиділа на лавці неподалік від входу в ресторан, поставивши біля ніг свою сумку, вся зіщулившись від горя й безнадійності, які навалились на неї…