7

Коли вони зайшли до квартири  і Уляся розповіла Маргариті Кирилівні свою історію, літня жінка була просто шокована. Вона ходила по кімнаті туди-сюди і лаяла дівчину, яка була такою роззявою, що проворонила ( тут тітонька вжила дещо простонародніший термін, який не зовсім гармоніював з її іміджем педагога) свої речі і головне — гроші. 

 — Ти знаєш, яке зараз дороге життя у Києві? — гримала вона на зарюмсану племінницю — Про що думала твоя дурна мати, коли наплодила ораву дітей і повипихала їх отак-от, повісивши на шию родичам? Чого це я маю про тебе дбати? У мене маленька пенсія! Добре, можу дати грошей на зворотній квиток, і вертайся назад у свою Мармуліївку!

 — Але я хочу вступити до університету, — промовила дівчина, піднімаючи на тітоньку, що нависала над нею, мов кам’яна брила, повний рішучості погляд.  — Як тільки я стану студенткою, то відразу переїду до гуртожитку і не буду більше обтяжувати вас своєю присутністю! 

 — А на що ти житимеш, поки здаватимеш іспити? Я тобі не благодійний фонд! 

Тітка продовжувала марширувати по кімнаті, зосереджено про щось розмірковуючи, аж врешті чоло її трохи розгладилося.

В кінці кінців, вона була не злою і  навіть мала якусь крихту співчуття до племінниці, бо сама колись так само приїхала до столиці зі скромною валізкою ( яку, на щастя, хоч не вкрали дорогою).

 — Ну добре, — здалася Маргарита Кирилівна. — Зараз підемо до секонд-хенду і купимо тобі все необхідне. Але як тільки вступиш до вузу — зразу переїдеш. Тобі, як дитині з багатодітної сім’ї, у першу чергу повинні дати гуртожиток! Але й зараз ти не будеш сидіти в мене на шиї. Я тебе влаштую на роботу, щоб за  харчі та комуналку ми сплачували навпіл. Будеш працювати і водночас готуватися до екзаменів.

***

Сказано-зроблено! У Маргарити Кирилівни була подруга, яка працювала кухарем у вишуканому ресторані. Його власником був один відомий телеведучий, що вів на телебаченні кулінарну програму, і  прославився на всю Україну. Незважаючи на захмарні ціни, ресторан був страшенно популярний серед багатих людей Києва. Біля  його фасаду, обсадженого блакитними ялинками, увесь час стояли найдорожчі і найвишуканіші автомобілі,  а поважний швейцар у мундирі відчиняв двері для дам  у сукнях від відомих модельєрів та їхніх супутників, одна пара запонок на костюмах яких коштувала дорожче, ніж  увесь родинний бюджет Улясиних батьків.

Проте дівчина того всього майже не бачила. До ресторану вона заходила через чорний хід, який знаходився у задній частині розкішної будівлі, у тихому провулку, де стояли якісь гаражі та склади. 

Вона піднімалася крутими сходами, у маленькій роздягальні знімала свої секондовські обновки та переодягалася в темно-синій халат і таку саму шапочку, надягала на ноги бахіли, а на руки рукавички, у такі миті уявляючи себе хірургом, що крокує в операційну, аби рятувати життя важкохворих пацієнтів...

Але насправді вона вирушала  до кімнати на задвірках ресторанної кухні, де стояла величезна мийка, а поруч громадилися гори брудного посуду. Багатий власник ресторану, певно, вирішив заощадити на посудомийній машині, тому посуд тут досі мився вручну. І платили за цю марудну справу не так щоб і багато ( хоча для Улясиного села це були досить хороші гроші). А ще плюсом цієї роботи було те, що дівчина могла працювати вечорами, а вдень вона готувалася до іспитів. 

Миючи посуд. Уляна мріяла про те, як колись закінчить вуз, стане талановитим лікарем, відкриє власну клініку, і тоді приїздитиме до ресторану на гарненькій червоній машині у норковій шубці, а швейцар із ввічливим поклоном відчинятиме перед нею двері, і сам господар закладу буде виходити до залу й шанобливо з нею вітатися.

Поки що ж вона бачила його лише раз, та й то мимохіть, коли той ходив по кухні і лаяв усіх, хто траплявся під руку, останніми словами, бо до ресторану завітала програма “Ревізор” і знайшла якісь огріхи.

На щастя, це було вдень, ще до того, як Уляна заступила на свою зміну. Але вона трохи пожалкувала, що не побачила, як телевізійники здійснюють свою роботу.

Вона сама дуже любила різні шоу. А раптом би вдалося потрапити у кадр хоч на мить, тоді б вона стала зіркою у рідному селі!

Але й тут їй не пощастило.

Потрапити в телевізор не вдалося, а от побачити розгніваного пана ресторатора — аж бігом! Він накричав на неї через те, що в кімнаті не працює витяжка та й пішов собі. Хоча яке відношення мала вона до витяжки? Уляся ж не майстер по ремонту!

Але дівчина тільки зітхнула та й далі продовжувала займатися своєю нудною і одноманітною справою.

А пізно ввечері, коли ресторан зачинявся, кухарі виносили їй пакунок із недоїденими стравами в пластикових лоточках, і один із офіціантів, який жив неподалік, підвозив дівчину до тітчиного дому на своїй старенькій автівці.

Бо інакше невідомо, як би вона добиралася —  пішки йти далеко, громадський транспорт уже в такий час не ходив, а на таксі довелося б витратити усю свою зарплатню…

А так доводилося терпіти хіба що несміливі залицяння цього офіціанта, якого звали Сашком і який, скоріше за все, мав щодо симпатичної дівчини досить далекоглядні плани.

Але, як ми вже знаємо, Уляну батьки виховували дуже суворо, і вона на вмовляння хлопця продовжити більш близьке знайомство відповідала ухильно, чим викликала в нього ще більший інтерес.

Адже, як відомо, в кожному чоловікові є сильний інстинкт мисливця, і чим більше об’єкт його “полювання” виявляє спротив, тим відчайдушніше їм хочеться його завоювати і підкорити...

.