6

Поліціянти вислухали дівчину неохоче. Мабуть, у них були якісь свої інші плани на цей день, більш приємні, аніж пошуки невідомого злодія, який, безперечно, вже давно встиг накивати п’ятами. Може, навіть сів на якийсь інший поїзд і вже мандрує до іншого міста. 

Тим більше, Уляна навіть його зовнішність описати не змогла. А все через свою сором’язливість. Адже мама їй казала, що коли на тебе дивиться чоловік, ніколи не можна дивитися йому в очі у відповідь. Так, як це не варто робити з собакою, бо та може стати агресивною. Потрібно відвести погляд і ніяк не реагувати на провокації. От і тут дівчина змогла лише приблизно назвати вік незнайомця — десь років тридцять, те, що він мав біляве коротко стрижене волосся та був одягнений у темний светр і джинси. Ну так, під подібні ознаки підходили тисячі чоловіків по всій Україні.

Але звернення оформили, дали їй підписати, записали адресу її тітки і телефон самої дівчини ( якого, втім, уже не було в наявності, бо він знаходився у тій же внутрішній кишеньці зниклого наплічника, що і гроші). 

Молодий поліцейський спробував набрати вказаний номер, але він був поза зоною. Звичайно, злочинець уже встиг викинути Улясину картку, аби його не відшукали з її допомогою.

Побачивши шок та розпач дівчини, охоронці порядку пожаліли її і на службовій машині відвезли до будинку, де жила її тітка. Тим більше, їхати було не дуже далеко. 

Уляна вийшла з машини, подякувала поліцейським та попрямувала до дев’ятиповерхівки, оточеної з усіх боків такими самими похмурими спорудами, навколо яких стояло безліч машин і не було ні клаптика зелені. Лише біля сміттєвих контейнерів бродили представники місцевої фауни — відгодовані голуби та нахабний рудий кіт з роздертим вухом.

Звіряючись з адресою на листочку, який лежав в Уляниному паспорті, дівчина відшукала потрібний  під’їзд, але, як виявилося, увійти не могла, бо він був зачинений, а коду домофона вона не знала. І зателефонувати тітоньці не було можливості, бо, як уже згадувалося, її телефон зник разом з рештою речей.

Тому вона розгублено переминалася з ноги на ногу поряд із дверима під’їзду, стискаючи в руках єдину свою матеріальну цінність — пошарпаний підручник з біології.

Раптом двері відчинилися, і з під’їзду на світ божий випливла жінка з досить помітною зовнішністю. Вона була висока і повна, пересувалася поважно, немов бронетраспортер, і з такою ж грацією. Ріденьке волосся на її масивній голові було зібране в “гульку” та пофарбоване в колір “дика вишня”. Маленькі очиці підозріло дивилися на світ з-під скелець окулярів, а руки міцно стискали сумку з шкірзамінника “під крокодила”.

Вони з Уляною дружно витріщилися одна на одну, а потім жінка сплеснула руками від здивування, мало не впустивши свою дорогоцінну ношу:

 — Уляно! Звідки ти тут узялася? — суворо спитала жінка, дивлячись на дівчину понад скельцями своїх окулярів.

 — Доброго дня, тьотю. — пролепетала Уляся, опустивши очі і втупившись у потрісканий асфальт під ногами.

Так, це була її тітонька Маргарита Кирилівна власною персоною, колишня вчителька російської літератури, а зараз пенсіонерка.

Свого часу юна дівчина Риточка, так само, як зараз Уляся, вирвалася з рідного села і поїхала до Києва навчатися в педінституті. Тут їй пощастило вийти заміж за місцевого жителя, отримати невелику квартирку та все життя пропрацювати в школі, вбиваючи в голови учнів знання про Пушкіна, Толстого та Достоєвського. Чоловік її не так давно помер, а дітей у них не було. Отож, Маргарита Кирилівна жила сама у своїй “однушці” і горя не знала, поки на її голову, як сніг з ясного неба, не звалилася небажана племінниця...