5

Дівчина прокинулася раптово, так, неначе хтось несподівано висмикнув її з полону солодкого сну. Потяг стояв на платформі, за вікном був ранок. Люди метушилися, збираючи свої речі та товплячися в проходах.

Уляна визирнула в вікно, і побачила  величну споруду вокзалу. Вони вже прибули до Києва! Хвилювання затопило її серце, пташкою затріпотіло в грудях. Яка вона, ця столиця? Величезний, багатолюдний мегаполіс, повний усіляких спокус та таємниць? Чим він її зустріне?

Вона потяглася до свого рюкзака, який залишила поруч зі столиком, щоб дістати щітку для волосся… але рука торкнулася порожнього місця. Наплічника там не було!

Можливо, вона перед сном кудись його переклала? Швидко зіскочила на ноги... книжка впала на підлогу, та Уляні було не до неї. Вона почала перекидати постіль, тоді зазирнула на верхню багажну полицю — скрізь було порожньо.

Того чоловіка, який їхав на протилежному місці і так уважно дивився на неї, вже й слід прохолов.

 “Та то ж він і забрав мої речі! — сяйнуло в голові у Уляни. — І наплічник, і сумку! Спеціально вчора слідкував за мною, дивився, де я їх поклала. А потім дочекався, коли я засну, забрав речі і вийшов.”

Сльози потекли по її щоках. У внутрішній кишеньці рюкзака були всі гроші, які мама дала їй на дорогу та прожиття — тисяча гривень. Зараз при ній залишився лише якийсь дріб’язок  та паспорт, що лежали в кишені вітрівки. Та одна-єдина книжка. Навіть підручники її забрав клятий злодій! Вона тепер не мала навіть елементарних речей, таких як гребінець для волосся або зміна білизни! 

До неї підійшла провідниця. Жінка середнього віку у синій зім’ятій формі виглядала невдоволеною. Їй потрібно було вже здавати вагон, а тут усілякі розтелепи ніяк не виметуться! 

 — Дівчино, потяг уже  прибув до місця призначення, виходьте, будь ласка, — суворо заявила вона.

 — Але я не можу… У мене вкрали речі… Що тепер робити?

Провідниця закотила під лоба очі, густо підведені синіми тінями.

 — Дівчино, звідки мені знати, що вам робити? На вокзалі є поліцейські, зверніться до них. А мені потрібно зачинити вагон! 

Плачучи, притискаючи до грудей свою книгу, Уляся попрямувала до виходу.

Київ зустрів її яскраво-синім небом, вітерцем, наповненим бензиновими випарами та шумом автівок і поїздів. Люди на платформі кудись спішили, штовхали її, матюкалися собі під носа, а Уляся стояла і розгублено дивилася навколо. 

Зрештою вона побачила поблизу невеликих магазинчиків машину з синьою мигалкою на даху і попрямувала туди…

***

 — Ви, мабуть, вже дочитали до того місця, де Уляну пограбували? — Зоряна глипнула на нього своїми бездонними очима.

 — Це теж з вас списано? — Олесю чомусь стало весело, вперше за останні кілька тижнів. 

 — Так, тут Арсеній майже нічого не додав від себе. Я ж йому свою історію розповідала, правда, гадки не мала, що він її опише у книзі... Я справді з села. І сім’я у нас багатодітна, хоч семеро братів і сестер — це він трохи загнув. Нас було троє у батьків, але я справді найстарша, і виняньчила своїх братиків, поки мама ходила на роботу.

 — І ви мріяли стати лікарем? 

 — Ні, — Зоряна скуйовдила свої руді кучері. — Я хотіла бути танцівницею. Дивилася різні шоу типу “Танці з зірками” або “Танцюють всі”, і уявляла себе на паркеті в красивій сукні, і як всі в захваті мені аплодують… Я танцювала у шкільній хореографічній студії, викладачка мене хвалила. Радила йти далі вчитися на хореографа. Але варто мені було бодай  слово сказати перед батьками про кар’єру танцівниці, як вони в один голос загукали: “Тільки через наші трупи!”

 — Чому? Адже це така ж професія, як і інші, — здивувався Олесь.

 — Ну, мої батьки ревні віряни, вони можуть допустити для своєї доньки лише порядну професію, таку як вчителька чи бібліотекарка… А мені малих братів вистачило для того, щоб відбити бажання возитися з дітьми. І книги читати я не дуже люблю… Мама ж вважала, що танцівниці — це обов’язково ті, що в стриптиз-клубах виступають біля жердини. Отож мені суворо наказали йти вчитися на бібліотекаря. Я сказала: “Ну так, авжеж”, і надіслала документи до театрального. Потрібно було складати творчий конкурс, так я й опинилася в Києві. І мене дійсно прямо в поїзді пограбували. Вийшла з вагона у чому була. Отака сумна пригода. 

 — А що ж було далі?

 — Читайте, пане Олександре. Мій шеф — він кращий оповідач, аніж я. Хоча і прикрасити дійсність часом уміє! 

І Олесь повернувся до загадкової історії...