4

— Ви служниця? — не втримався від здивування Олесь.

— Ні, я особистий секретар, — відрізала дівчина. — До речі, мене звуть Зоряна. Зоряна Штольц.

Ім'я й прізвище в неї були такі ж незвичайні, як і вона сама. І вся ця історія викликала у Олеся все більший інтерес.

— А я — Олександр Нечипоренко, — відрекомендувався він.

— Дуже приємно, — Зоряна сонцесяйно усміхнулася.

— Перепрошую, але якщо у вас зовсім інша професія, то з чого ви зробили висновок, що письменник написав книгу про вас? Тільки через зовнішність героїні, яка схожа на вашу? 

— О боже, ви, чоловіки, все сприймаєте надто буквально! — вигукнула Зоряна, сплеснувши руками. — По-вашому, автор має отак  узяти й документально описати все, що бачить навколо? Але це ж нецікаво. Метельський враховує інтереси своєї цільової аудиторії, тому і герой у нього дуже багатий бізнесмен з усіма атрибутами успішної людини. Але цього героя він списав із себе, я це розумію. Отой Родіон — це ніби його ідеал, якого він прагне досягти! 

— А наразі він не багатий? — поцікавився Олесь.

— Ну, я точно не знаю… Він отримав у спадок будинок і ще якусь нерухомість. Але живе без особливої розкоші. У нього взагалі аскетична вдача, йому не потрібно багато для життя. Увесь сенс його існування — це творчість! 

Вона говорила з таким захопленням, що Олесь мимоволі трохи позаздрив тому Метельському. 

— І він запропонував вам вийти за нього заміж? — про всяк випадок уточнив детектив.

— Ні, ну це ж не самий початок історії! Скоріше середина…

— А початок тоді де?

— Ви що, не читали подібних  романів? То послухайте хоча б Влада Сторітеллера на Ютубі, він розповідає про всі тонкощі правильного написання історій. Потрібно починати книгу з гачка, щоб зачепити читача…

— З якого гачка? — вкінець розгубився Олесь.

— Ну, тобто з якогось інтригуючого епізоду. От зараз ви прочитали перший розділ, і зацікавились тим, чому саме Родіон запропонував Улясі вийти за нього, правда? 

— Так, — погодився Олесь.

— Отже, ви потрапили на гачок, з чим я вас і вітаю! 

Олесь усміхнувся:

— Ну добре, з цим розібралися. Отже, припустімо, головні герої книги — це ваш шеф і ви, але з урахуванням не життєвих реалій, а того, якими їх хоче бачити читач. Чи фантазій письменника, що в принципі одне і те ж.

— Саме так. Тільки потім  буде ще цікавіше! 

— Справді?

— А ви читайте далі,  і самі в цьому переконаєтесь! 

***

Уляна народилася в невеличкому селі на Заході України. Такому мізерному, що навіть на карті його не зображували. Тут не було ніяких визначних місць чи історичних пам'яток. Лише обдерте приміщення сільського клубу, куди Уляся з подружками ходила на дискотеки, школа  — нудне двоповерхове приміщення з червоної цегли, та сільський магазинчик під одним дахом із генделиком, який носив горде ім'я "кафе-бар "Світанок".

Дівчинка виросла в багатодітній родині. Її батьки були віруючими людьми, і тому жили за принципом: скільки дітей Бог пошле — стільки і буде. Бог до них виявився щедрим — у старенькій тісній хатині підростало семеро дітлахів. Із них Уляся була найстаршою, а це означало, що вона постійно няньчилася  з молодшими братами і сестрами, допомагала мамі на городі, пасла корів, прибирала в домі… Їй не було коли гратися з іншими дітьми, а як вона підросла — ходити на побачення. Увесь час вона працювала або вчилася в школі. А для якихось своїх хобі чи інтересів часу зовсім не мала.

Батьки так її виховували, що як тільки Уляна закінчить школу — потрібно  відразу вийти заміж за такого ж віруючого та роботящого парубка, народити купу дітей та сидіти вдома, доглядаючи за господарством. Вони свято вірили, що їхній доньці вдасться досягти у житті більшого, ніж мали вони самі. Але все те вона має отримати, знайшовши добре забезпеченого чоловіка, і в усьому підкоряючись йому.

В Уляни ж  були дещо інші плани на її майбутнє. Вона мріяла піти вчитися до медичного інституту. Професія лікаря завжди приваблювала її. У своїх мріях уявляла, як переїздить до великого міста і відкриває там власну клініку. Як до неї іде багато клієнтів, як вона стає всім відомою лікаркою. І, звичайно ж, уявляла свого майбутнього чоловіка, але зовсім не у вигляді хлопця з їхнього села. Вона мріяла про багатого і владного чоловіка, схожого на героїв її улюблених серіалів. Але де таких зустріти? Вони ж, мабуть, отак просто по вулицях не ходять, хіба що їздять на своїх дорогих машинах. І все одно Уляся вірила — її доля її знайде.

Так вона сказала й мамі, коли та почала чергову розмову про те, що от син її подруги досі холостякує, а він такий хазяйський, добрий і спокійний хлопець — то може варто придивитися до нього уважніше?

Але Уляна думала-гадала собі інакше. Вона закінчила школу з золотою медаллю і наступного ж дня після випускного вечора вирушила на залізничний вокзал — щоб їхати до Києва, де в дівчини жила тітка. 

Мама не хотіла її відпускати, вони навіть посварилися через те. Але Уляся вперто стояла на своєму — вона вступить до медичного, навіть якщо увесь світ буде проти. І мама здалася, хоча коли вони прощалися, сказала: “Чує моє серце, ти зовсім скоро повернешся і все одно все буде так, як я запланувала — житимеш у селі, вийдеш заміж, народиш діток і забудеш про всі ті витребеньки. Вивчитися можна в райцентрі на медсестру, якщо вже так хочеш возитися з хворими.”

Але Уляся не хотіла бути медсестрою, у мріях вона бачила себе лікарем-хірургом, котрий рятує людські життя.

Отож одного червневого дня, маючи з собою лише рюкзак зі зміною одягу та старенькою косметичкою і сумку, повну книг і підручників, дівчина сіла у потяг і вирушила до самостійного життя… Вона навіть соромилася розгортати перед іншими пасажирами пакунок з їжею, яку їй напакувала мама, бо там були тільки шматок сала з хлібом та кілька варених картоплин. 

Вона вийшла у тамбур, щоб ніхто не бачив, і там швидко перекусила. А потім сіла на своєму місці у вагоні і відкрила підручник з біології.